Шлінчак: секс, смерть і скандал – три «С» наших медіа
З керівником проекту «Главком» Віктором Шлінчаком «Обозреватель» говорить про «вічне». Зокрема, й про свободу слова, тема якої – відверто! – дещо піднабридла. Чому? Та тому, що у цьому дискурсі, як правило, домінують гасла і риторика. Між тим мало хто розуміє, що без економічної свободи не буде й свободи політичної – про який би режим не йшлося – від Кравчука (чи навіть СРСР) до Януковича та всіх його наступників. А от економічної свободи українські медіа якраз і не мають. Цьому присвячена уся сьогоднішня спецтема «Обозревателя», і нижче наведене інтерв’ю зокрема.
- Вікторе, почнемо з найпростішого: у нас є ринок ЗМІ?
- Ринку ЗМІ немає. Якби був ринок, ЗМІ в першу чергу грали би за ринковими правилами і мали між собою конкуренцію. У нас же продовжується конкуренція власників, які вкладають кошти в медіа не тому, що цей бізнес може приносити гроші, а тому, що це є дієвим інструментом тиску. В умовах, коли обмежується демократія, певним чином обмежується і можливість розвитку ЗМІ. Вони вимушені або під когось «лягати», або закриватися. Сьогодні попит на незалежну пресу в Україні відчувається тільки зі сторони сусіпльства, але жодним чином у незалежності ЗМІ не зацікавлені власники медіа. Ті, хто вкладають гроші в ЗМІ, в першу чергу хочуть розуміти, як їх використовувати, а не як будувати системний бізнес.
- Мені пригадується розмова з Сергієм Квітом та його колегами по Могилянці, які казали, що державні ЗМІ - ознака тоталітарних країн. У нас роль держави виконують приватні власники, котрі всередині медіа-імперій встановлюють свої жорсткі правила. Тобто великої різниці між державою та її олігархами не існує, це, по суті, елементи однієї системи...
- А у нас акції держави по суті знаходяться в руках олігархічних кланів, як це було і десять років тому... Говорити про те, що незалежні ЗМІ можуть існувати на іноземні гранти чи вибудовувати концепцію існування, незалежно від впливу цих кланів, досить тяжко. Це вдається, можливо, одиничним виданням, які працюють справді прозоро. Решта - до 95% ЗМІ - належать власникам, які мають можливість визначати редакційну політику, впливати на журналістів та на контент.
- А ці власники, котрі впливають на контент, вони, судячи з усього, ще не доросли до розуміння того, що вони таким впливом гублять нормальну конкуренцію?
- Більшість власників ставляться до ЗМІ як до заводів, які виробляють цеглу. Сьогодні ми робимо велику за п'ять гривень, завтра - маленьку по 3,50... Вони думають, що медіа - це механізм, який можна переформатувати за один день і переорієнтувати в ручному режимі з однієї політики на іншу. Наприклад, сьогодні власник «Ікс» виливає відро помиїв на свого конкурента (у різних смислах) «Ігрека», а назавтра вони уже дружать між собою і виливаємо уже два відра помиїв на громадянина «Зет», на якого ми обізлилися обоє. Примітивно? Але це існує! І в першу чергу саме так розглядають принципи діяльності ЗМІ - не як бізнес-моделі, а як модель економічного, політичного і особистісного тиску.
- Де ж вихід з цієї ситуації?
- Очевидно, треба виховувати приватних власників. Або приводити сюди іноземні бренди з їх філософією стояти «над схваткою», а не бути в схемі бізнес- чи політрозбірок. Треба стимулювати прихід і іноземних інвесторів, і іноземних топ-менеджерів, які підтримуватимуть просування цих брендів на українському ринку. Але такі інвесторі захочуть мати економічний зиск з видання. У нинішніх умовах, коли медіа-сфера дуже тісно пов'язана з політикою, це зробити дуже складно.
Сьогодні в Україні практично не існує професійних власників медіа. Зазвичай логіка така: я маю заводи-пароходи, чому б мені ще не завести кілька сайтів, пару газет і один невеличкий телеканал?
У нас відсутні власники, які спеціалізуються саме на засобах масової інформації. Чому в Америці розвиваються відомі крупні медіа-корпорації, зокрема, Мердока? Тому що там люди виходять на ринок і займаються тільки ЗМІ. У нас же ЗМІ зазвичай супроводжують інший, «основний» бізнес.
- Можливо, пошук іноземних інвесторів є більш продуктивним шляхом, в усякому разі - більш реалістичним. «Перевиховати» власника неможливо, і ви це знаєте...
- Так, але потрібні умови, щоб іноземні бренди розвивалися. В наших умовах це досить непросто.
Приміром, свіжа історія з виходом каналу «Euronews». Українська редакція працює трохи більше місяця, а ми вже побачили спроби маніпуляцій з перекладом, які фактично є маніпуляціями контекcту. Тому присутність на ринку европейського бренду зовсім не означає, що і принципи діяльності на території України будуть європейськими.
Або візьмемо інший сегмент - розповсюдження друкованих засобів масової інформації. Це - напівлегальний ринок, а, по суті - відвертий рекет. За Радянського Союзу існувала велика централізована мережа «Союзпечать», яка налічувала тисячі кіосків «Преса» по усій Україні. Після успішної приватизації ця мережа роздрібнилася на маленькі підприємства. Тож тепер на території, приміром, обласного центру можуть знаходитися сорок кіосків, які належать сорока власникам. З'явилися окремі нові мережі. І тепер щоб зайти у мережу розповсюдження, треба платити власникам мережі. Офіційно платити ніби за інформацйні послуги. Ці побори сягають десятки тисяч гривень.
- Тоді чому ви називаєте це рекетом?
- Тому що власники мережі не дають жодних гарантій, що твоя продукція буде дійсно розповсюджуватися, а вони цьому сприятимуть. Наприклад, мережа «N» підписує з вами договір про інформаційні послуги. Бере предоплату за те, що вона буде виставляти ваш журнал чи газету, і на цьому все закінчується. Якщо не контролювати виконання угоди, відсоток повернень може складати і 100%. Тобто, ЗМІ може отримати на виході дірку від бублика. А мережа уже заробила - тільки на тому, що підписала з вами формальну угоду. За рік, щоб увійти у всі українські мережі, треба заплатити величезні гроші - це можуть бути сотні тисяч доларів.
- Тобто ті, хто мали б годуватися з друкованих видань, їх же і знищують?
- Так, це знищує пресу, і це всі розуміють. Через те й найдинамічніше ЗМІ розвиваються в Інтернеті. Тут, щоправда теж є багато нюансів, та все ж витрати, порівнюючи з друкованими виданями - неспівмірні. Через це в Інтернеті щороку з'являються десятки нових сайтів - їхній розвиток не потребує надто великих капіталовкладень. Ми прораховували, що для старту журналу з виходом чотири рази на місяць, нам потрібні інвестиції від 3 до 5 мільйонів доларів. І це лише річний бюджет!
І навіть якщо все піде добре, зараз дуже буде важко «відбити» вкладені гроші. А якщо ви створите - не дай боже! - суспільно-політичний журнал, то політична кон'юнктура може грати як за, так і проти вас. Тобто немає ніякої гарантії, що, вкладаючи кошти у медіа-бізнес, ви зможете повернути потім хоча б те, що ви у нього вклали.
Наприклад, коли у 1999 році Олег Нипадимка запускав газету «Сегодня» (власником ресурсу був Ігор Бакай), за два роки ми вийшли на тираж у 200 тисяч екземплярів, і це був дуже добрий показник. Цього було цілком достатньо, щоб газета вийшла на точку «0», коли в неї вже можна було не вкладати. Вона добре розповсюджувалася, її добре купували. Сьогодні, як я вже казав, ситуація на ринку друкованої преси катастрофічна: наклади падають, розповсюджувачі піднімають ціни, вартість паперу росте з кожним роком. Можливо, це така державна політика: чим менше люди будуть читати, тим легше ними управляти...
- Але гроші, вкладені у газету, все одно не повернулись?
- Ні, чому ж? Думаю, що вкладені кошти повернулись за три-чотири роки, і точка виходу на нуль була перейдена... Газета не була збитковою.
- Отже, 5 мільйонами доларів все ж варто ризикнути?
- Ризикнути можна, але треба дуже ретельно виписати всі маркетингові ходи і дуже добре розуміти українські реалії. Тому що медіа-ринок в Україні надзвичайно непрогнозований. Ринок у будь-який момент може розвернутися так, що жоден бізнес-план цього не витримає. Візьмемо історію з каналом ТВі. Впевнений, що у них були прописані всі маркетингові ходи, що вони прорахували ріст своєї аудиторії, відповідно, і ріст доходів.Але з минулого літа у них почали відбирати ліцензії (а це, думаю, не було зазначено у жодному плані).
Тож тепер вони не добирають рекламу і не можуть розвиватися так, як собі хотіли. Або радіо «Мелодія», у якого теж відібрали ліцензії і віддали їх зовсім незнайомій на ринку компанії. Я не хочу зараз говорити про те, наскільки це законно або незаконно. Хочу наголосити на іншому: в Україні відбуваються такі процеси, які досить важко передбачити. Звідси і боязнь інвесторів, зокрема і потенційних медійних, вкладати гроші.
- На початку 90-х медіа множились, а зараз їхня кількість скорочується. І це стосується не тільки друкованих видань, про які ми вже говорили. Це також - дія ринку?
- До середини 90-х років не було навіть такого поняття, як Інтернет. Зараз це швидкий і зручний ресурс, який не потребує великих капіталовкладень. Не за горами, думаю, ті часи, коли буде запущене Інтернет-телебачення, якому не потрібні будуть ліцензії, квоти або інші подібні речі, які може заборонити будь-який регулятор. Тобто ринок переходить у інтерактивну фазу. Зараз я рідко читаю щоденні газети, бо всю інформацію зазвичай отримую онлайн.
- Можливо, таких, як ви - більшість, але ще не переважна більшість. Я люблю купувати і читати друковану пресу, і не тому, що не маю Інтернету. Це свого роду - субкультура, як і друкована книга. Для чого було знищувати, скажімо, «Газету по-київськи», яка, напевно, не була збитковою? У великому холдінгу «Главред», де у різний період часу працювали і ви, і я, власники ліквідували не тільки журнал «Главред», не тільки журнал «Профіль», але й цю газету. Чому?
- Особисто я також не розумію логіку інвесторів. Пояснюю це тільки тим, що один із інвесторів (Третьяков) не інформував іншого інвестора (Коломойського) про реальний стан речей у холдингу. І нераціонально використовував інвестиції (це була виключно його прерогатива, а не менеджменту). Де-факто він був генеральним директором і всі ключові рішення приймав самостійно. Думаю, Коломойському знадобилися десь два роки на те, щоб розібратися у тому, як Третьяков вів цей бізнес.
Слава Богу, «розбір польотів» між інвесторами відбувався уже без мене. Як тільки я зрозумів, що питання побудови холдингу як бізнес-моделі (на що я був зорієнтований від самого початку) знятий з порядку денного, а на перше місце вийшли політичні забаганки Третьякова, я пішов з посади президента холдингу.
Але те, що потім сталося з окремими виданнями, для мене було великим потрясінням. Я не розумію, чому видання, які в принципі, уже мали вийти на самоокупність, не продали, а тупо закрили. Тим більше, наскільки я знаю, покупці були. В тому числі і іноземні.
- Гаразд, а тотальне отупіння і пожовтіння ЗМІ - це також вплив ринку і Інтернету зокрема?
- Думаю, це загальносвітовий тренд. Згадайте, як у 90-ті ми з насолодою купували і читали хай вже й не таку модерну, але дуже інформативну газету «Дзеркало тижня». Вона прочитувалась запоєм - шпальту за шпальтою, бо вважалось, що там - дуже гарна аналітика і чимало інформації з кулуарів влади. Зараз багатьом дуже важко змусити себе прочитати таку саму за обсягом статтю.
Світ рухається все більш динамічно, тож легше прочитати десять текстів по п'ять абзаців, ніж аналітичну статтю на десять сторінок. Потреба в аналітиці як такій відпадає - ми всі самі здатні зробити висновки, за умови, що нам швидко донесуть новостійну складову. Мені здається, що чим далі, тим все зменшуватиметься формат подачі інформації.
- Ви говорите про кількість інформації, а я - про її якість. Згода, давайте мінімізуємо повідомлення настільки, наскільки це вже взагалі можливо. Але чомусь цей мінімум загортають у брудну білизну фігурантів новин...
- Скажу так: я - за те, щоб розвивались усі формати одночасно. Що стосується політики і політиків, то недовіра до них є такою значною, що незабаром ми можемо опинитися в ситуації, що політичні повідомлення просто перестануть читати. Що тоді робити журналістам? Шукати інші ніші, заробляти на тих проектах, які придатні для Інтернету? Зазвичай найбільш читабельними є тексти, виписані по формулі трьох «с» - секс, смерть і скандал.
- Ясно. Розумна, інтелектуальна журналістика без підглядання через плече, прочитування чужих есемесок вже нікому не потрібна. Не потрібні і такі автори, як Анатолій Стріляний - моя власна ікона стилю... Хто тоді потрібен? Кого ви як керівник проекту візьмете на роботу?
- Я думаю, що у подальшому буде попит на розслідування, буде попит на розумних інтерв'юерів - людей, які можуть витягнути з візаві все. Проблема в тому, що людей, які ще є цікавими для суспільства, стає все менше і менше. А моральних авторитетів - практично немає. Щодо політиків, ситуація взагалі жахлива - вони наговорили вже стільки, що заздалегідь відомо, що вони тобі розкажуть. То навіщо до них ходити?
Але все таки треба вчити початківців брати інтерв'ю - інтерв'ю, розрахованих на думаючу аудиторію. Із них робити десять-дванадцять коротких новин, які розповсюджувати далі...
- Ми нібито дійшли висновку, що думаючої аудиторії не залишилося. Лишилися ті, кому потрібен секс, смерть і скандал...
- Ні, певний її відсоток залишається - близько 3% Але навіть ця аудиторія також стає більш динамічною, і у неї, повірте мені, не стає часу , щоб читати тексти по 15 сторінок.
Тому потрібні журналісти, які не лише зможуть прочитати з папірця те, що їм написали у редакції, а й при необхідності вступити у дискусію, продемонструвати додаткові знання тощо.
- Знаєте, я себе наївно відносила до саме такої когорти. Принаймні, з папірця я не читаю точно. Але коли я - у проміжку між «Главредом» та «Обозревателем» - шукала роботу, то стикалася з тим, що роботодавці, навіть не читаючи мого резюме, заявляли, що їм потрібні, по-перше, чоловіки... Що ж це за дискримінація така? (Шлінчак тільки розводить руками). ...А, по-друге, молоді чоловіки. Чому молоді, мабуть, нескладно здогадатися - щоб не вимагали «білої» зарплати абощо...
- Тут все просто. На більшості телеканалів працюють студенти-стажери за 300-400 доларів. Журналістами їх назвати важко, бо насправді це - «підставки під мікрофон». Їм наказали в аналітично-інформаційній службі піти до певної особи і поставити певне питання, і вони це зробили. Але більше вони нічого не вміють. Тож і платити їм, відверто кажучи, більше ні за що.
Тих же журналістів, які пам'ятають не лише вчора і позавчора, а можуть проаналізувати ту чи іншу подію в ретроспективі (10-15 років), дуже мало. Мало тих, кому можна сказати «а пам'ятаєш, як такий-то був у 1996 році на такій-то посаді, і виникла така-то ситуація?». Сьогодні в очах «молодого покоління» журналістів при такій розмові читається повне нерозуміння контексту. А це - біда. Бо що вони можуть донести до читача-глядача, якщо той може знати більше, оскільки більше прожив?
Тому питання кадрів у журналістиці актуальне постійно.
- Кадрів більше, ніж треба?
- Я колись жартував навіть, що не беру на роботу випускників Інституту журналістики. Бо не вважаю, що там їх вчать прикладної роботи. Мені близька німецька модель, коли людина отримує фах, а потім за три тижні проходить журналістські курси. Якщо людина - в темі, то навчити її писати про те, що їй цікаво, не є складним.
Натомість я бачу наших випускників, які не володіють словом, не володіють темою, але, відкриваючи двері кабінету головного редактора, з порогу кажуть, яку зарплату вони хочуть.
- Зарплати у наших з вами колег - теж окрема тема. Є топ-менеджери, є VIP-обслуговування наших політиків - прес-секретарі тощо, і є решта «мєлкотравчатих» писак, які погоджуються на ту роботу і зарплату, які пощастить отримати...
- По-перше, прес-секретарі - то вже не журналісти. Це вже більше технологи. Щодо решти... У нас, в «Главкомі», - середній рівень зарплат по ринку, загалом, у всіх редакціях, які я очолював, так було завжди. Але були і є люди, які отримують більші гроші, ніж середьостатистичні журналісти. Це в першу чергу носії медіа-брендів. І нічого страшного в цьому я не бачу. В шоу бізнесі є також маленькі зірки, «середнячки» і мегазірки. Відповідно, і гонорари у них різні. Що стосується менеджменту, то їх високі зарплати в першу чергу залежать від рішень, які вони приймають. Більше того, топ-менеджени в журналістиці теж мають різні зарплати. Інколи різниця між цими зарплатами - в рази.
Але я хотів сказати про молоде покоління журналістів. Мало того, що в Україні немає гарної школи журналістики, сьогодні нове покоління журналістів демотивоване і головне - дуже ліниве. Чому? Очевидно і тому, що ставлення до журналістики в останнє десятиліття кардинально змінилося. Ще десять років тому журналісти були шановані люди, а зараз - це люди, які часто причетні до маніпулятивних технологій, політичних ігрищ різного роду, різних рухів, які мало що спільного мають з журналістикою.
- Абсолютно з вами погоджуюсь. Пам'ятаю свій власний старт в «Україні молодій» десять років назад. Після тих чи інших публікацій починали активізуватися менти, есбеушники, мене викликали на якісь допити. Був драйв і відчуття власної корисності. Мене вмотивовувало, даруйте за пафос, служіння ремеслу. А нинішніх молодих, можливо, таки варто заохочувати грошима?
- Матеріальна мотивація не завжди спрацьовує. Найкраща мотивація - готовність до особистісного росту. Я прийшов працювати в газету «Сегодня» на зарплату в 200 доларів. Через рік став редактором відділу політики, ще через рік - де-факто - заступником головного редактора, оскільки я повністю відповідав за політику. Але зарплата у мене зростала не так швидко, як кількість обов'язків. Але мені тоді хотілось одного - дорости до рівня на той час серйозних «метрів» у журнілістиці - Рахманіна, Мостової, Коробової, Погорєлової, Кривенка, Кулика, зараз усіх і не згадаю... Вони багато чого мене навчили. Так що мотивація може бути теж різною...
- Ну і наостанок сакраментальне словосполучення: «свобода слова». Отже, ми з'ясували: ЗМІ у нас немає, навичок у журналістів-початківців немає, розуміння процесу у їхніх босів немає - немає майже нічого. Ну а хоч свобода є?
- У кожного власника є своя свобода слова, звичайно (усміхається). У нас, в «Главкомі», повна свобода слова і плюралізм думок. Я ніколи не беру участь у масових зібраннях, у пікетуваннях, у протестах за чи проти свободи слова. Оскільки маю місце, де можу довести, що у нашому виданні з цим все нормально. Що робити у сиуації, коли не можеш цього зробити на своєму робочому місці? Тоді йди і створюй власний ЗМІ - без цензури, зі свободою слова, так, як ти це бачиш. Насправді всі ці розмови про свободу слова - досить тонка матерія. (Сміється) У нас є, як мінімум, три «Свободи слова» на телеканалах і мільйон - у багатьох Інтернет-ЗМІ...
