Цікавий епізод з історії стосунків угорців зі словаками навів перший президент Чехо-словаччини Томаш Масарик у бесідах, що їх записав Карел Чапек. Англійський учений Сетон-Ватсон збирав історичний матеріал про кальвіністів в Угорщині. Натрапивши в Пешті на якусь інформацію про словаків, дослідник зацікавився цим невідомим йому народом і схотів поїхати туди. Жодних словаків не існує, сказали йому угорці, це лише кілька пастухів у горах. Але Сетон-Ватсон таки познайомився з кількома словаками, дізнався від них більше і, вирушивши до Словаччини, пересвідчився в існуванні словацького народу. Обурений брехнею угорців, уче ний зайнявся вивченням національних проблем словаків і став авторитетним дослідником мадярської асиміляційної політики.
Масарик навів цей приклад на доказ того, що брехня не виправдовує себе ані в політиці, ані в щоденному житті. Застосування політичної брехні щодо міжетнічних відносин, передусім у тих випадках, коли треба знайти виправдання нечистим експансіоністським намірам, є доволі поширеним явищем. Маніпулятивна імперська пропаганда супроводжує українсько-російські відносини вже не одне сторіччя. Прикро, але і в Українській державі влада, на відміну від балтійських країн, не спромоглася зупинити потоки інформаційної брехні, заснованої на підтасовці демографічних даних, що мають переконати населення у правомірності зазіхань Росії на українські землі.
Особливо активізувалася проімперська пропаганда в останні роки, що значною мірою сприяло здійсненню того завдання, про яке Дмитро Табачник писав ще в 1995 році у спільній із Дмитром Видріним книжці «Україна на порозі ХХІ століття»: «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Червоною ниткою через усі виступи й публікації Табачника проходить теза про нечисленність групи так званих свідомих українців, які «нав’язують» українську мову й культуру більшості населення країни: «Ведь кому нужна «мова», если она «вымирает»? – заявляє Табачник. – И может ли государство, считающее себя демократическим, навязывать большинству населения интересы меньшинства, пусть даже и «свидомого».
Показовим є застосований Табачником розподіл населення на групи за мовною ознакою, внаслідок якого українці перетворюються у своїй державі на меншину: «На территории нашего государства проживают украинцы, русскоязычные украинцы, этнические русские. Две последние названные группы, взятые вместе, составляют арифметическое большинство населения страны». Водночас усі соціолінгвістичні дослідження засвідчують, що й поєднання двох останніх груп не переважає кількісно україномовної частини соціуму. Крім того, поділ Табачника цілковито ігнорує велику групу двомовців. І це при тому, що правляча Партія регіонів начебто керується саме принципом двомовності у розв’язанні мовного конфлікту.
І вже до цілком очевидної брехні вдається доктор історичних наук, намагаючись «розвінчати міф націоналістичного агітпропу» про Голодомор: «…голодало в основном население центральных и восточных областей с преимущественным или значительным процентом русского населения».
Такі підтасовки й маніпуляції чисельним співвідношенням українців і росіян на території України можна знайти чи не на кожній сторінці публікацій Табачника, зібраних у його книжках. Можна було б, посилаючись на плюралізм сучасного суспільства, лишити українофобну брехню Табачника на його совісті, якби він не представляв владу, та ще й у ключовій для майбутнього держави освітній галузі. І не намагався швидко й оперативно повернути освітню систему України до часів Брєжнєва – Щербицького, демонструючи нестримне бажання довести колишню радянську русифікацію до її логічного завершення шляхом ліквідації головних підвалин національного життя українців: мови, культури, історичної пам’яті, а відтак і національної ідентичності. У разі вдалої реалізації плану українського Геббельса, як його вже охрестили журналісти, відпаде потреба і в побудові суверенної Української держави.
Закриваючи й без того нечисленні українські школи на Донбасі й плануючи поступово поширити цю практику на всю «арифметичну більшість» населення, Табачник і КО, вочевидь, тішать себе надією, що років через десять зможуть бадьоро відрапортувати московським хазяям: «Жодних українців не існує, це лише кілька пастухів у горах».
