Сучасна система освіти в процесі навчання забирає в людей їхні творчі здібності. Пікассо колись сказав: всі діти народжуються митцями. Проблема в тому, щоб залишитися митцем, коли подорослішаєш. Ми не набуваємо творчих здібностей з віком, ми їх переростаємо. Вся система загальної освіти по всьому світу — це затяжний процес вступу до університету.
Мене дуже цікавить освіта, всіх і кожного цікавить освіта. Якщо ви спитаєте людей про їхню освіту, вони просто притискають вас до стіни. Тому що це — одна з тих речей, які дуже глибоко зачіпають людей, чи не так? Так само, як релігія, гроші і таке інше. Я дуже цікавлюся освітою, гадаю, як і всі ми. Вона цікавить нас особливо гостро частково тому, що саме освіта має привести нас до майбутнього, яке ми не можемо уявити. Якщо замислитися, діти, які цього року йдуть до школи, виходитимуть на пенсію у 2065 році. Ніхто й гадки не має, яким буде світ навіть через п‘ять років. І все ж ми маємо якось їх підготувати до нього. Тож, я гадаю, непередбачуваність є надзвичайною. Ми всі погоджуємося, що діти мають надзвичайні можливості — це їхня спроможність до інновацій. У кожної дитини надзвичайні таланти. А ми їх розтринькуємо, доволі безтурботно. Моя думка полягає в тому, що креативність зараз важлива в освіті не менш, ніж грамотність, і ми маємо надати їй такий саме статус.
Я нещодавно почув чудову історію про маленьку дівчинку, яка ходила на уроки малювання. Їй було шість, і вона сиділа позаду, і вчителька казала, що ця дівчинка була зазвичай неуважною, а на уроках малювання ставала краще. Вчительку це зацікавило, вона підійшла до неї та спитала: «Що ти малюєш?» Дівчинка відповіла: «Я малюю Бога». Тоді вчителька сказала: «Але ніхто не знає, як виглядає Бог.» А дівчинка відповіла: «За хвилину дізнаються».
Коли моєму сину виповнилося чотири, він грав в п‘єсі про Різдво. Джеймсу дісталася роль Йосипа, ми були дуже цьому раді. Ми вважали, що це одна з головних ролей. Ми найняли натовп людей у футболках з написом «Джеймс Робінсон» — це Йосип!». В його ролі не було діалогу, але знаєте, цей епізод, де заходять три волхви. Вони увійшли з подарунками, і принесли золото, пахощі та мирру. Ми сиділи там і, здається, вони переплутали дари, тому що, коли ми після спектаклю розмовляли з хлопчиком та сказали йому: «Все в порядку?» А він відповів: «Так, а що, щось не так?» Вони просто помінялися, і все. Тож, входить троє хлопців чотирьох років, з рушниками на головах, і ставлять на підлогу коробки, і перший каже: «Я приніс вам золото.» А другий каже «Я приніс вам мирру.» А третій каже: «Френк передав ось це».
Що в цих історіях спільного — це те, що діти хапаються за можливість. Якщо вони не знають чогось, вони спробують. Вони не бояться помилитися. Тож, я не хочу сказати, що постійно помилятися — це виявляти творчість. Що ми знаємо, це те, що, якщо ти не готовий помилитися, то ніколи не створиш нічого оригінального. Якщо ти не готовий помилитися. А до того моменту, коли вони стають дорослими, більшість з дітей вже втрачають цю здатність. Вони бояться робити помилки. І, до речі, ми саме так керуємо компаніями. Ми не прощаємо помилок. І ми так само працюємо з національною системою освіти, де помилки — це найгірше, що ви можете зробити. А результат в тому, що в процесі навчання ми забираємо в людей їхні творчі здібності. Пікассо колись сказав: всі діти народжуються митцями. Проблема в тому, щоб залишитися митцем, коли подорослішаєш. Я вірю в це всім серцем: ми не набуваємо творчих здібностей з віком, ми їх переростаємо. Точніше, ми навчаємося їх втрачати.
Чому так відбувається? Кожна система освіти на планеті має однакову ієрархію предметів. Кожна. Куди б ти не поїхав. Здавалося б, має бути навпаки, але ні. На вершині — математика та мови, потім гуманітарні науки, а внизу — мистецтва. Скрізь на Землі. І майже в кожній системі також однакова ієрархія в мистецтвах. Образотворче мистецтво та музика в школах зазвичай мають вищий статус, ніж драма та танці. Немає жодної системи освіти на планеті, яка б вчила дітей танцям кожного дня, так само, як ми вчимо дітей математиці. Чому? Чому ні? Я гадаю, це важливо. Я думаю, що математика дуже важлива, але танці також. Діти танцюють весь час, коли їм це дозволяють, ми всі танцюємо.
Якщо б ви підійшли до освіти, якби ви були інопланетянином та спитали: «Для чого це, загальна освіта?» Я гадаю, що головна мета загальної освіти по всьому світу — це створювати університетських професорів. Чи не так? Це люди, які виходять з вершини. Ні, мені подобаються професори, але, знаєте, не треба ставитися до них як до найвищого досягнення людства. Вони — просто форма життя, тільки форма життя. Але вони доволі цікаві, і я кажу це з приязні до них. Є щось цікаве, з мого досвіду, в професорах... не у всіх, але зазвичай... вони живуть в своїх головах. Вони живуть там, частково навіть з одного боку голови. Вони немов без тіла, розумієте, майже буквально. Вони дивляться на своє тіло, як на якийсь транспорт для своїх голів. Це немов засіб, щоб перевозити голову на зустрічі. Якщо ви хочете справжні докази не-тілесного досвіду, до речі, навідайтеся до конференції вищих академіків та загляніть на дискотеку в останній вечір. І там ви все побачите, дорослі чоловіки та жінки, які корчаться, не потрапляють в ритм, чекають, коли вже все скінчиться та можна буде поїхати додому та написати про це наукову роботу.
Сучасна система освіти покладається на ідею академічних здібностей. І на це є причина. Не було жодної системи освіти до 19 сторіччя. Вони всі з’явилися, щоб задовольнити потреби індустріалізму. Тож, ієрархія походить з двох ідей. По-перше, що найбільш корисні для роботи дисципліни посідають верхні сходинки. Тож, в школі вас, мабуть, м’яко відводили вбік від речей, що вам насправді подобалися як дитині, на підставі того, що ви ніколи не зможете заробляти цим на життя. Чи не так? Не займайся музикою, ти не будеш музикантом; не займайся мистецтвом, ти не будеш художником. М’яка порада — але ж помилкова. Весь світ зараз перебуває в стані революції. І по-друге, це академічні здібності, які насправді почали домінувати в нашому сприйнятті інтелекту, тому що університети збудували систему, подібну до себе. Якщо подумати, то вся система загальної освіти по всьому світу — це затяжний процес вступу до університету. А наслідки в тому, що багато талановитих, обдарованих, творчих людей себе такими не вважають, адже те, що їм гарно вдавалося в школі, не цінилося, або навіть клеймилося. І я вважаю, що ми не можемо собі дозволити так само продовжувати.
За наступні 30 років, за даними ЮНЕСКО, через освіту пройде більше людей, ніж з початку історії. Більше людей, і в цьому поєднання всього, про що ми говорили — технологія та те, як вона впливає на роботу, демографія та величезний сплеск населення. Несподівано, вчені ступені не мають ніякого значення. Хіба це не так? Коли я був студентом, якщо у вас був диплом, ви мали роботу. Якщо ж у вас не було роботи, то це тому, що ви самі її не хотіли. Проте зараз люди з дипломами дуже часто біжать додому грати у відеоігри, тому що там, де раніше вистачало ступені бакалавра, тепер треба бути магістром, або ж навіть доктором наук. Це процес академічної інфляції. І це показник того, що вся система освіти коливається під нашими ногами. Нам треба радикально переглянути наші погляди на інтелект.
Про інтелект ми знаємо три речі. По-перше, він різнобічний. Ми мислимо про світ так само, як і сприймаємо його. Ми мислимо зоровими образами, звуками, кінестетично. Ми мислимо абстракціями, рухом. По-друге, розум динамічний. Якщо подивитися на зв‘язки в людському мозку, як ми чули вчора від кількох доповідачів, розум — штука надзвичайно інтерактивна. Мозок не розподіляється на відсіки. Насправді, креативність — яку я визначаю як процес отримання оригінальних ідей, які мають цінність — частіше за все походить від взаємодії різних способів світосприйняття.
І третя річ про розум — він в кожного свій. Я зараз працюю над новою книгою, яка називається «Одкровення», вона базується на серії інтерв‘ю, в яких люди розповідають про те, як вони відкрили свій талант. Мене захоплює, як люди знайшли себе. Початком послужила одна розмова з чудовою жінкою, про яку, мабуть, майже ніхто не чув, її звати Джиліан Лінн, знаєте про неї? Дехто знає. Вона хореограф, і всі знають її роботи. Вона ставила «Кішки» та «Привид Опери». Вона чудова. Я колись був членом ради Королівського Балету в Англії, як можна здогадатися. Одного разу ми обідали з Джиліан, і я спитав: «Джиліан, як ти стала танцівницею?» І вона розповіла, що в школі її вважали безнадійною, І школа, це було в 1930-ті, написала її батькам: «Ми вважаємо, що у Джиліан проблеми з навчанням.» Вона не могла зосередитися, постійно метушилася. Зараз, мабуть, сказали б, що в неї синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Але це було в 30-ті, і тоді цей синдром ще не винайшли. Такого захворювання просто не існувало. Люди не знали, що воно в них може бути.
Тож, її відправили до спеціаліста, в кабінет з дубовими панелями. Вона прийшла туди з мамою, і її посадили на стілець в кінці кімнати, і вона там сиділа з долонями, підкладеними під ноги, впродовж 20 хвилин, поки лікар розмовляв з її матір’ю про всі проблеми, які в Джиліан виникли в школі, про те, що вона заважала іншим, завжди запізнювалася з домашньою роботою, і таке інше, восьмирічна дівчинка... врешті-решт, лікар підійшов, сів поруч з Джиліан, і сказав: «Джиліан, я послухав все це, що розповіла твоя мати, і мені треба поговорити з нею наодинці.» Він сказав: «Почекай, ми повернемось, це ненадовго.» І вони пішли та залишили її саму. Але, виходячи з кімнати, він увімкнув радіо, яке стояло на столі. І коли вони вийшли з кімнати, він сказав її матері: «Постійте тут і просто спостерігайте за нею.» Щойно вони війшли, вона піднялася на ноги та почала танцювати. Вони подивилися на неї кілька хвилин, тоді лікар обернувся до її матері та сказав: «Міссіс Лінн, Джиліан не хвора, вона танцівниця. Віддайте її до школи танців».
Я спитав: «І що сталося?» А вона відповіла: «Вона так і зробила. Не можу передати, як було чудово. Ми зайшли в кімнату, яка була повною таких саме людей, як я. Людей, яки не могли всидіти на місці. Людей, яким треба було рухатися, щоб думати». Яким треба рухатися, щоб думати. Вони займалися балетом, степом, джазовими танцями, модерном, сучасними танцями. І врешті-решт, вона пройшла прослуховування в Королівську Школу Балету, стала солісткою, зробила блискучу кар’єру в Школі балету. Нарешті, випустилася зі школи та заснувала власну компанію, Танцювальну компанію Джиліан Лінн. Вона створила одні з найуспішніших театральних постановок в історії, подарувавши задоволення мільйонам, і зараз вона мультимілліонер. Якийсь інший лікар міг посадити її на ліки, та наказати дівчинці заспокоїтися.
Єдина наша надія на майбутнє — це прийняти нову концепцію екології людства, таку, в якій ми почнемо переглядати наші погляди на багатство людських можливостей. Наша система освіти підривала ресурси нашого мозку, так само, як ми спустошуємо ресурси Землі: задля задоволення попиту. І в майбутньому це вже не буде працювати. Ми маємо переосмислити основні принципи, на яких виховуємо дітей. Є одна чудова цитата з Йонаса Салка, він сказав: «Якщо всі комахи раптом зникнуть с Землі, за 50 років життя на Землі скінчиться. Якщо зникне все людство, за 50 років інші форми життя будуть квітнути.» І він має рацію.
Єдиний шлях — вміння побачити нашу творчу спроможність, її багатство, та бачити наших дітей такими, якими вони є. А наше завдання — виховувати їхню цілісність так, щоб вони могли жити в майбутньому. І наша справа — допомогти їм зробити його кращим. Автор: Кен Робінсон За матеріалами: TED
