Головним посланням міжнародній громадськості під час відкриття «Олімпійського» було таке: Україна є типовою країною третього світу. Країною, яка боїться всього нового. Своїх, українських авангардних акробатів, своєї модерної поп-музики в нас немає й бути не може: віночки-вишиваночки, збирання врожаю – ото і є вся Україна від початку й до кінця. Трансляція церемонії відкриття Національного спортивного комплексу «Олімпійський» вразила розмахом та помпезністю і змусила шукати в інтернеті відео відкриття Олімпійських ігор 1980 року в Москві. Задля порівняння. У даному разі дві трансляції перебували в абсолютній стилістичній гармонії.
Церемонія відкриття стадіону, на якому відбуватиметься фінал чемпіонату Європи з футболу, – був презентацією України. Саме ця церемонія ляже в основу вражень про нас, що їх складуть відповідальні функціонери УЄФА. Вражень про те, чого українці прагнуть, що вони вважають за «вищий клас» – а отже, чого від них очікувати під час проведення самого чемпіонату.
Боюся, що враження ці будуть не надто позитивними. Неможливо було позбутися відчуття, ніби спрацювала машина часу й перенесла до давно вже забутої епохи: з пам’яті постійно виринали спогади про радянські роки.
Що проходило червоною ниткою через усю церемонію й усю її трансляцію – то це захмарний пафос. Пафос і ще раз пафос. Ніби Україна прагне довести свою світову велич і статус «оплоту всього прогресивного людства».
Вели трансляцію Сніжана Єгорова та Юрій Кот. Кот розмовляв українською, Єгорова – російською. Оця от «двомовність в одній голові» стала тепер чи не обов’язковою для парного ведення телепрограм. Телебачення наполегливо привчає нас до думки: сама по собі українська мова не є достатнім засобом спілкування, неповноцінна вона, «нетелегенічна». Не можна на українському телебаченні розмовляти виключно українською – не годиться вона для того. Без російської – ну ніяк. Цілком відповідно до радянських настанов.
Так, ми до такої «двомовності» вже звикли – добре хоч, ведучі поки що не перейшли на суржик, подякуймо їм хоча б за те. А яке враження справляє це на гостей України? Чи не видається їм чимось шизофренічним, чи не виглядає так, ніби кожен ведучий розмовляє сам із собою й партнера не чує? У Бельгії ще не здогадалися ставити в пару франкомовного й фламандськомовного ведучих. На фінському телебаченні ви двомовності також не знайдете. Залишається тільки поспівчувати швейцарцям: не дай Господи їм підчепити український приклад – доведеться кожну трансляцію вести чотирма мовами одночасно.
Левову частку дійства становила «ідейно-художня» вистава. Про історію Києва з прадавніх часів. Ну, наскільки взагалі можна відобразити історію масовим дійством на стадіоні. Закінчилася ця історія добою козацтва – напевне, від тих часів нічого вартого уваги, а тим паче художнього відображення, в місті не відбувалося. Картинки козацької доби змінилися збиранням урожаю – мабуть, від козацьких часів це і є основним заняттям киян, а статус міста в Києва залишився суто за інерцією.
Оця вистава найбільше змушувала згадати відкриття Олімпіади-80 – аж до відчуття повного дежавю. Вона була просто просякнута суто радянською урочистістю – точніше, радянськими уявленнями про урочистість. Дійство було по-справжньому масовим. Дуже масовим: що більше людей на стадіоні, що стрункішими колонами вони пересуваються, то краще. Попри запевняння Єгорової, що «те трюки, которые мы сейчас видим, разрабатывались специально для этого шоу», ніяких унікальних трюків особисто я не помітив. Стандартні напівгімнастичні, напівтанцювальні рухи, типові для будь-якої радянської масової вистави на стадіоні й тридцять років тому, й раніше. А ще були народні танці. За словами Єгорової, «для истории украинской хореографии это просто уникальное событие». За радянських часів без них не обходилося жодне масове дійство.
Фантазія авторів працювала виключно на те, щоби вразити масштабами. Цілком за радянською традицією. Єгорова просто-таки змушувала завмирати серця телеглядачів, виголошуючи інформацію – напевне, не без пишання надану організаторами: використаною тканиною можна десять разів оповити весь стадіон, з використаних ниток можна сплести сітки для якоїсь незбагненної кількості футбольних воріт... Оця кількість, як видалося, й була головною родзинкою дійства.
І вишиванки, шаровари, віночки – від самого початку дійства до його завершення. Додайте до того патетичний до нестями урочистий «закадровий» голос ведучого на стадіоні (подеколи до того урочистий, що нагадував класичні інтонації «от советского информбюро»), «урочисте» музичне оформлення, відсутність бодай якихось модерних технічних «фішок» – і ви отримаєте образ українців, намальований авторами вистави. Образ, нагадаю, до значної міри «на експорт». Образ цей вийшов суто радянським: застиглість у сивій давнині, традиційність і ще раз традиційність.
... Дійство завершилося. На стадіоні з’явилася Гайтана. У традиційному українському вбранні. Проспівала фрагмент пісні з жанру «традиційної української естради». На зміну їй вийшла Ані Лорак, теж проспівала фрагмент традиційної пісні. За нею настала черга Таїсії Повалій: вона заспівала щось винятково ідеологічно правильне про Україну та любов до неї як святий обов’язок кожного. До неї приєдналися Гайтана й Ані Лорак, завершували ідеологічну пісню вони тріо. Жодного свого хіта співачки не проспівали.
А потім на стадіоні з’явилися повітряні акробати. Дуже цікавий номер на самій межі людських можливостей, модерна музика, авангардні костюми та начиння. (Єгорова з Котом у коментарях наполягали на винятковій ризикованості номера – ніби це й є основною принадою циркового мистецтва.) Новий, модерний образ України? А от і ні – артисти представляли італійський цирк. На завершення церемонії відкриття цілих сорок хвилин лунала модерна поп-музика. Співала колумбійка Шакіра. Своїх, українських авангардних акробатів, своєї модерної поп-музики в нас немає й бути не може: віночки-вишиваночки, збирання врожаю – ото й є вся Україна від початку й до кінця. Так і тільки так могли подумати іноземні гості церемонії відкриття НСК «Олімпійський». Саме таким був дозволений образ України за часів СРСР.
Головним посланням, яке автори вистави надіслали світові, було таке: Україна є типовою країною третього світу. Адже то саме в третьому світі панує традиційна культура й лише вона. То саме країни третього світу пишаються своєю немодерністю, патріархальністю.
А яке ж радянське масове спортивне свято без параду? Не обійшлося без нього й тут – хай навіть парад той був притягнутим за вуха. Юніорські футбольні команди, спортсмени – чемпіони та призери Олімпійських ігор та чемпіонатів світу... Пройшовши коло стадіоном, усі вони виходили на поле й залишалися там стояти. Для чого? Своє слово мав сказати президент – не буде ж під час цього стадіон порожнім! От як статистів, як масовку юніорів та уславлених спортсменів і використали. Почесна, дуже почесна роль, годі й казати: стояти на стадіоні, коли виступає сам президент.
До речі, не маю на це запитання відповіді, але чи взагалі президентська це справа – відкривати стадіони? Чи не розмінює президент свій час на дрібниці?
Промова Віктора Януковича... Телебачення показує президента в різних ситуаціях. Відповідно, й буває він різним – усміхненим, радісним, замисленим. Під час публічних виступів перед масовою аудиторії він завжди й неодмінно суворий. Ніби показує, хто тут хазяїн. Ніби зірко стежить за аудиторією, щоб не бешкетувала. От тільки чи пасував саме даний момент до урочистої суворості? Пригадалося раптом: навіть із Новим роком президенти вітають нас із насупленими бровами, із написаним на обличчі почуттям відповідальності за долю всього прогресивного людства. Чи не з радянських (а точніше, сталінських) часів пішла ця традиція? Чи гідна вона європейської демократичної держави? Чи не краще б виглядало, якби на відкритті стадіону (а футбол – це ж, зрештою, гра!) Віктор Янукович був трішечки менш офіційним, ніж зазвичай, трішечки усміхався, жартував, легковажив?
Коментарі ведучих... І тут було те саме: пафос, пафос і ще раз пафос. НСК «Олімпійський» називали не інакше як «головним стадіоном країни». От цікаво: чи є «головний стадіон країни» в Німеччині? А в Сполучених Штатах Америки? Невже й серед стадіонів існує субординація? І чи не образливо чути це, скажімо, донеччанам із «Донбас-Ареною»?
Юрій Кот був більш-менш стриманим, тоді як Снєжана Єгорова тріскотіла майже без упину. Взагалі-то, найперша заповідь коментатора: нема чого казати – розслабся й насолоджуйся видовищем. І дай змогу робити те саме глядачам. От декілька цитат із ведучих. «Вся столица замерла в ожидании... (Що ж їй було робити, як ледь не весь центр перекрили? – Б.Б.) Стадион стал единым организмом... Украина обретает свой новый символ... Какая потрясающая арена!.. (Та хай би вже глядачі самі оцінили! – Б.Б.) Пиротехнические эффекты потрясающе передают атмосферу тревоги... Совсем скоро стадиону исполнится сто лет... (А що ж тоді відкривають? Той стадіон знесли! – Б.Б.) Общие планы весьма впечатляющи... (Чи це був коментар для сліпих глядачів? – Б.Б.) Україна – хлібосольна країна. І земля в нас родюча, і люди в нас прекрасні, й стадіон найкращий... Все 65 тысяч, которые находятся на стадионе, чувствуют себя весьма комфортно... (От цікаво, хто проводив опитування? – Б.Б.) Такого командного духа не было давно... Все працює – і світло, і люди... Крутится красивый молодой человек с мячом – это значит, что жизнь продолжается...». Що це було, як не типовий спам?
...А сама суперпатетична вистава видалася вочевидь затягнутою. Чи не краще було б зробити декілька відносно коротеньких вистав, хоча б заради динамічності? Чи не пасувало б до церемонії відкриття стадіону суто спортивне шоу? І, нарешті, чи не краще було б дещо знизити пафос, додавши натомість святковості? Це ж, зрештою, було свято?! Зрозуміло: за радянською системою уявлень, свято – це урочисте засідання й парад перед віп-трибунами, бажано стройовим кроком. Але ж часи, здавалося б, змінилися! Хоча... Складається дедалі сильніше враження, що сьогоднішній мейнстрим – це back to USSR.
Фото - http://ukranews.com Борис Бахтєєв для «Телекритики»
