Спроба авторів фільму «Віднесені СРСР» («Інтер») показати, що радяньске життя було доволі яскравим, інакше б ми про нього не згадували з такою теплотою, несподівано провалилася.
Союз Радянських Соціалістичних Республік - штучно створена цивілізація, котра, за великим рахунком, мала доволі мало ознак того цивілізованого світу, в якому більшість із нас, народжених в СРСР, хотіла б жити. Навіть Російська та Австро-Угорська імперії, між якими було поділено територію України до першої третини ХХ століття, порівняно з країною Рад сприймаються більш цивілізаційно розвиненими. Характерне підтвердження того - зразки архітектури та предмети побуту, котрі лишаються нащадкам у вигляді старовини й коштують, до речі, дорого, бо це антикваріат.
Натомість радянська цивілізація не лишила після себе нічого такого, що може вважатися справжньою цінністю, хоча б і антикварною. Те, що нам показали в стрічці «Віднесені СРСР» з циклу «Моя країна» («Інтер», 8 листопада о 23:45) і на чому сучасні підприємці роблять більш-менш успішний бізнес - не антикваріат, не старовина, не цінність - це реальний мотлох, вартий смітника. І не кинутий туди лише тому, що ностальгія буває не лише в емігрантів, а й у тих, хто ніколи не їздив далі так званої заміської дачі (халупка на 6 сотках та антисанітарні умови) й Криму (загидженість узбережжя та стабільна відсутність цивілізованої курортної інфраструктури до уваги чомусь не береться). Отже, нам укотре нагадали, що ми народжені в СРСР і ця країна поки що відпускати нас нікуди не збирається.
До 20-ї річниці Незалежності вийшло чимало аналітичних публікацій, суть яких зводилася до одного: за Радянським Союзом доросле населення незалежної України ностальгує, бо це були наші дитинство та юність. А в цей період життя людина не схильна фіксувати щось погане, тож лишається тільки хороше: точніше, те, що нам видавали за хороше. Радянський Союз поганий тим, що альтернативою першій програмі всесоюзного телебачення була лише друга програма цього ж телебачення, а УТ-1 був поза конкуренцією не тому, що один, а тому що по суботах показували «Катрусин кінозал». Ми згадуємо тьотю Катю й Катрусю по-доброму, забуваючи при цьому: а різноманітністю мультиків-то протягом цієї години нас, дітей, не балували. Одноманітність, консерватизм, сірість, догматизм, зрівнялівка, уніфікація всього живого - ось що чекало нас, радянських студентів, коли після п'ятого курсу (якщо не покалічать у радянській армії чи, Боже збав, не застрелять у Афганістані) ми прощалися з юністю й починали доросле життя.
Спроба авторів «Віднесених СРСР» показати, що навіть те життя було доволі яскравим, інакше б ми про нього не згадували з такою теплотою, несподівано провалилася. Бо сама по собі, незалежно від їхньої волі, перетворилася на заперечення того, що називається «питомо радянськими цінностями». Наприклад, ресторатор Марія Адоніна відкриває мережу закладів громадського харчування в радянському стилі, заробляючи на бажанні моїх однолітків хоча б на годинку повернутися в стабільні та безтурботні молоді радянські роки. Але все це - лише бутафорія. Бо якби пані Адоніна годувала людей так само і тим самим, чим годували в типових радянських вареничних, вона стала би власницею чогось на кшталт мережі благодійних харчевень, де їдять соціальні низи. Ви хіба забули, що типовий совковий захід громадського харчування в реалі виглядав не так гламурно, як у Адоніної? Чи не пам'ятаєте, як їли з пощерблених тарілок виделками без зубів, а у гранчаки під столом розливали горілку, аби запити ці вареники (саме так - не ними зажовували, а їх запивали!).
Російський дисидент Олександр Подрабінек, котрого за критику реабілітації радянського ретро кілька місяців пресували в Москві з негласного сприяння тамтешньої влади, щиро дивується: невже фанати СРСР забули, що все це тоді було насправді огидним... Виявляється, не забули: шеф-кухар однієї з ретро-вареничних у програмі ділиться кулінарними секретами - їжа тут готується не за радянськими, а швидше за антирадянськими рецептами, макарони не прилипають до тарілок, а компот - узагалі домашній. Погодьтеся, в такому разі все це не повноцінний «совок», а його зовнішнє обрамлення. Тобто, люди насправді хочуть відчути себе душею в юності, але мати той комфорт, якого радянська цивілізація не давала, натомість пропонує буржуазне суспільство.
Аналогічна ситуація - з пам'ятниками Леніну, які колекціонує Володимир Ленивий (і не він один, до речі). Ми бачимо купу пощерблених скульптур, які навіть не наближаються до цінності справжніх шедеврів скульптурного мистецтва. Погодьтеся, бюстик Леніну та безрука-безнога Венера Мілоська, навіть якщо їх зроблено з одного матеріалу, відрізняються своїм суспільним та культурним значенням у рази. Таким чином, бачимо не колекцію артефактів радянської епохи, а зібраний в одному місці мотлох, котрий за 50 років, коли помре останній вірний радянський громадянин, втратить взагалі будь-яку інформативну цінність.
Окрема історія - з кримським тролейбусом, на якому намалювали портрет Сталіна. З фільму ми бачимо: це зробили не якісь комуністи чи радикально налаштовані радянські мастодонти. Сталін на тролейбусі, принаймні, зі слів тих, хто малював та замовляв - лише елемент цього ж таки радянського ретро, до певної міри затребуваного суспільством. Але це - лише подразник, за яким не стоїть нічого реального. Шановні колеги, товариш Сталін - це не перемога над Гітлером і не міфічне звільнення народів, а якраз кровопролитна війна, мілітаризм, переселення народів, концентраційні табори. До речі - єдині, крім комуналок, квартири, котрі міг забезпечити Сталін людям. Те безплатне житло, за яким ви ностальгуєте, давали вже Хрущов із Брежнєвим.
І то воно тепер - в аварійному чи передаварійному стані. Як усе, що лишилося в спадок від СРСР і що ми побачили по телевізору проти ночі.
