Микола
Гетьманчук, доктор історичних наук, професор¸ завідувач кафедри
філософії та політології Львівського державного університету внутрішніх
справ
В умовах тоталітарного СРСР поняття «націоналізм» визначалося як вкрай
негативне явище і фактично ототожнювалося з фашизмом та нацизмом. Однак
ідею, що всі націоналісти – фанатичні доктринери – волюнтаристи, і, що
кожний націоналізм неодмінно екстремістський за характером сьогодні
спростовують багато рухів, політичних режимів і лідерів, які загалом
були демократичними, ліберальними й поміркованими. Націоналізм існує та
розвивається у багатьох формах, а тому їх не можна громадити під однією
вивіскою «екстремізму». Хоч націоналізм не цілковито демократичний чи
ліберальний рух, але заперечення центральних положень націоналізму може
стати на перешкоді поступу до захисту права людини й демократії.
Невипадково у західній історіографії дефініція націоналізму наближена
до класичного визначення Е. Гелнера: «Націоналізм – політична течія,
яка ставить собі за мету, щоб етнічні та політичні кордони співпадали»
[1, 156].
Щоб збагнути помилковість більшості критичних закидів на адресу
націоналізму, зазначає відомий англійський дослідник Е.Сміт, необхідно
виділити головні положення цієї доктрини й головні ідеали
націоналістичних рухів: 1) світ поділений на нації, кожна з яких має
власний характер і долю; 2) нація є джерелом будь-якої політичної
влади, і лояльність нації перевищує всі інші лояльності; 3) щоб бути
вільними, люди мають ідентифікуватися з певною нацією; 4) щоб бути
самобутньою, кожна нація має бути автономною; 5) задля миру й
справедливості на землі, нації мають бути вільними і захищеними [2,
207-208]. Основні ідеали, випливають з цих положень, три: національна
ідентичність, національна єдність і національна автономія. Одночасно
науковці звертають увагу не те, що значна частина сучасних
націоналістичних рухів не має ідеологічно продуманих політичних програм
і проектів соціально-економічного розвитку та організації. Тому вони
можуть потенційно ставати джерелом конфліктів для ліберальних
демократій [3, 23].
Політична програма націоналізму загалом передбачає здобуття нацією
держави та злиття національної ідентичності з ідентичністю
територіальною відповідно до принципу національного самовизначення.
Мета націоналізму – зробити громадянську або етнічну націю критерієм
держави, підкорити державу волі нації і змусити її виражати цю волю.
Національна держава у свою чергу, черпає свою могутність і засоби до
існування з домінантного етносу, навколо якого вона сформувалася і
якому допомогла злитися в єдине ціле [4]. Взаємна підтримка держави й
нації забезпечила виживання і гнучкість національній державі як формі
культурно-політичного утворення. Навіть коли здобуття державності не є
обов’язковою вимогою націоналізму, вона стала одним з найважливіших
способів самореалізації нації в модерновому світі. Це в основному
пов’язано з фізичним й психологічним захистом, який держава надає, і
про який націоналісти не втомлюються повторювати та із загальним
визнанням, що національна держава винагороджує тих, хто погоджується з
її принципами.
Не похитнуло позицій національної держави й націоналізму, як на нашу
думку, і перехід деяких її повноважень до структур більшого масштабу.
До цього часу жодне регіональне чи континентальне міжнародне утворення
не здатне скласти конкуренцію наявним національним державам у змаганнях
за лояльність громадян і в здатності мобілізувати населення. Зважаючи
на неослабну силу національної ідентичності та слабкість альтернативних
ідентичностей більшого масштабу, перспективи виходу поза межі
нинішнього національного облаштування Європи. І світу є достатньо
проблематичними. Розглядаючи проблему виживання чи відживання
національної держави у глобальну епоху, слід враховувати наступне: 1)
національна держава продовжує залишатися єдиною міжнародно визнаною
структурою політичного об'єднання (тільки вона допускається до ООН та
інших міжнародних органів); 2) після 1991 р. принаймні 18 нових
національних держав було визнано «державами - спадкоємцями», а це
сталося після сорокарічного періоду відмов з боку наддержав надавати
подібний статус; 3) чималим є спектр сучасних національних держав (з
домінуючим етнічним ядром; етнічно розділені держави; держави з
панівним ядром, але значними етнічними та національними меншинами); 4)
тільки національна держава до цього часу залишається єдиною ареною для
розв’язання етнічних проблем [2, 146-148]. Етнічний націоналізм, який
сьогодні дробить усталені національні держави, аж ніяк не спростовує
принцип національної організації світу, а продовжує його.
За цих обставин, вести мову про переважання лояльності до ЄС над
лояльністю до своєї національної держави не випадає. Можна лише
припустити, що в ситуації вибору національна ідентичність може
виявитися не такою вже непорушною, особливо, коли вибір здійснюється в
умовах падіння довіри до національних політичних лідерів яке останні
роками спостерігається в багатьох країнах Європи. Криза довіри
призводить й до того, що часто перевага національної ідентичності над
локальною штучно утримується за допомогою мобілізаційної потуги
мас-медіа. Практика засвідчує, що єдності економічного інтересу, який
лежить в основі інтеграційних зусиль урядів європейських країн, справді
недостатньо, щоб лояльність до ЄС перемогла над лояльністю до своєї
національної держави [5;6].
Вищезазначені причини зумовлюють ріст націоналізму в країнах Європи,
особливо в умовах абсорбції Європейським Союзом нових членів.
Серед причин такої ситуації можна виділити наступні:
1) реакція населення на загрозу обмеження національного
суверенітету країн – членів ЄС у процесі європейської інтеграції
(особливо в разі прийняття Конституції ЄС) і різке збільшення
міграційних потоків до найбільш розвинених країн–членів ЄС з менш
розвинених нових членів;
2) тенденцією до зростання націоналізму та ізоляціонізму продовжує
провокувати і такий феномен, як легальна і нелегальна міграція до
Європи з країн Азії й Африки;
3) націоналізм в Європі отримав новий поштовх для розвитку після
розпаду соціалістичної системи. В колишніх соціалістичних країнах, які
пережили період економічного занепаду та кризи (деякі з них ще й досі
не вийшли з кризи), націоналістичні настрої охопили значні кола
населення;
4) зростання націоналізму в колишніх соцкраїнах вплинуло на
активізацію націоналістичних партій і угрупувань в старих
країнах-членах ЄС. Націоналістичні сили в ЄС – це насамперед
зареєстровані партії та об'єднання, а також неформальні угрупування
(скінхеди, військово-спортивні союзи). Серед таких партій перш за все –
Національний фронт (Франція), Націонал-демократична партія (Німеччина),
«Фламандський блок» (Бельгія), Партія свободи (Австрія) та ін [6].
Націоналісти мають своє представництво в Європарламенті (27 мандатів із
загальної кількості місць). Хоч в кожній країні ЄС націоналізм має свої
особливості, можна виділити спільні риси, що об’єднують сьогодні
націоналістів європейських країн: 1) антиглобалізм та анти американізм,
а також євро скептицизм (тобто погляд на ЄС як один з компонентів
світового глобалізаційного проекту, який спрямований на знищення
національних суверенітетів країн-членів та їх національних культур); 2)
відстоювання концепції «Європи націй» (тобто Європи як співдружності
незалежних і рівноправних країн, об’єднаних християнськими і
європейськими цивілізаційними цінностями); 3) вкрай негативне ставлення
(особливо серед націоналістів Західної Європи) до подальшого збільшення
членів ЄС, яке, на їх думку, планується космополітичною бюрократією; 4)
негативне ставлення до мігрантів з країн «інших цивілізацій» (країн
Азії та Африки); 5) расизм та антисемітизм (в деяких національних рухах
з ознаками нацизму); 6) традиціоналізм (відстоювання традиційних
релігійних, моральних, національних, культурних цінностей європейських
народів); 7) реваншизм (незадоволення станом сучасних державних
кордонів та відстоювання права на їх мирний перегляд). Так,
націоналістичні партії Німеччини ставлять питання про повернення
земель, переданих Польщі та СРСР після війни. Угорські націоналісти
вимагають повернення Трансільванії, а румунські – перегляду кордону з
Україною.
Певний інтерес викликають націоналістичні тенденції в
постсоціалістичних країнах Східної Європи, які тісно пов’язані з
євроскептицизмом. Націоналісти, як правило, належать до євроскептиків.
У Польщі до їхнього числа входять партії «Сомооборона», Ліга польських
сімей, Національний фронт «Вітчизна», Християнсько-національний союз.
Такі ж політичні партії існують в Румунії (партія «Велика Румунія»),
Угорщині (Партія справедливості і життя), Чехії (Демократична
громадянська партія і Республіканська партія). Небезпеку сучасного
«космополітичного» варіанту інтеграції в межах ЄС вбачають в тому,
що:1) сучасний варіант інтеграції ЄС призведе до знищення національної
ідентичності нових країн-членів ЄС;2) членство східноєвропейських країн
в ЄС негативно вплине на їхні економіки, зробить їх залежними від більш
розвинених членів Євросоюзу (призведе до «другосортного членства»).
Вступ колишніх соцкраїн до ЄС – це цілком закономірне явище. Однак у
цьому зв’язку важко погодитися з поширеною думкою, що вступ до ЄС нових
членів є виконанням «копенгагенських критеріїв». Насправді жодна з
центральноєвропейських і балтійських країн–нових членів ЄС не виконала
цих критеріїв у повному обсязі. Абсорбція цих країн до ЄС була
запланована ще до появи будь-яких копенгагенських критеріїв [7, 8-9].
Якоюсь мірою – це заповнення вакууму, що утворився після розпаду СРСР
та соціалістичної системи, і повернення ситуації в Європі на ті позиції
(у економічному сенсі), які існували до початку Першої світової війни.
У цьому контексті представники польських та чеських партій
націоналістичної орієнтації заявляють, що розширення ЄС на Схід
ініціюється головним чином Німеччиною і об’єктивно сприяє німецькій
політичній та економічній експансії. Вони звертають увагу на те, що
найбільшими інвесторами в Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині є
німецькі і австрійські фірми, які підтримують уряди Німеччини та
Австрії. Це, вважають вони, можна пояснити виключно бажанням Німеччини
та Австрії відновити (принаймні економічно) германську «Серединну
Європу», тобто взяти під свій контроль території Германської і
Австро-угорської імперій. З іншого боку, після ІІ світової війни 8 млн
німців були вигнані із своїх домівок у Польщі та Чехословаччині і
переселені на сучасну територію Німеччини. Нелюдське ставлення до них
чехів і поляків спричинили смерть десятків тисяч німців [8, 1092]. Тому
не дивно, що й сьогодні ці історичні подію підживлюють реваншистські
настрої серед німецьких націоналістів стосовно Польщі і Чехії. Можна
лише констатувати, що територіальні питання ще надовго залишаться полем
конфронтації для німецьких та польських, угорських і румунських
націоналістів, але в межах ЄС.
Література:
1.Гелнер Е. Нації та націоналізм // Націоналізм: Антологія. – 2-ге вид. – К.: Смолоскип, 2006. – с. 156-169.
2. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з анг. – К.:Ніка-Центр, 2006. – 320 с.
3. Фукуяма Ф. Конец истории? // Філософія політики: Хрестоматія: У 4 т. – К.: Знання, 2003. – Т. 4. – с. 7-28.
4. Сміт Е. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія. – К.: К.І.С., 2004. – 170 с.
5. Андерсен Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: «Критика», 2001. – 271 с.
6. Брюбейкер Р. Пере обрамлений націоналізм. Статус нації та
національне питання у новій Європі. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.
7. Фомін С. Україна поза ЄС: критичний погляд на оптимістичні концепції
// Євро оптимізм та євро песимізм в українській зовнішньополітичній
риториці. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН
України, 2004. – с. 7-11.
8. Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з анг. – К.: Основи, 2006. – 1464 с.
Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір.
Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів,
6 грудня 2008 року
Джерело: http://www.natoua.org |
