Український Національний Комітет

Діяльність(2007-2010)
Захиститись Бути здоровим Саморозвиватись Відпочивати Побутове
Зображення Файли Статті
Партія Контреліта
Категорії
Екологія [9]
Політика [53]
Псевдосвята [13]
Мовне питання [25]
Історія і традиції [22]
Псевдонаціоналісти [24]
Світова деградація [34]
Лібералізм, демократія, толерастія
Українська деградація [39]
етноцид та зомбування
Інформаційна безпека [22]
Сепаратизм і 5 колона [35]
Книги,фільми і музика [26]
S2 Омега
Пошук
Головна » Статті » Політика

Привид комунізму. Досвід конкретизації

Радянський Союз розвалився, але його міфи продовжують жити, затуманюючи минуле, сучасність і перспективу. Один із таких міфів свідчить, ніби СРСР був втіленням якоїсь комуністичної ідеї (або однойменного «проекту»), що й визначало його внутрішній стан і міжнародну поведінку.

Слова й діла

 Не знаю, як в інших, але мій власний досвід таку версію загалом не підтверджує. Він радше говорить про те, що марксизм-ленінізм, історичний матеріалізм, науковий комунізм тощо лише маскували головну радянську реальність, яка жила за своїми жорсткими законами. Можна сказати, що всі ці «-ізми» були горезвісними «зайвими сутностями», гідними лише того, щоб пройтися по них «бритвою Окама». Приблизно так і чинила інформаційно-аналітична служба КДБ на межі 1980-х і 90-х років.

 Це було неважко простежити. Спочатку максимальний обсяг наших повідомлень в Інстанцію (Політбюро, ЦК) був встановлений в обсязі двох з половиною сторінок машинопису. Потім цей об’єм зменшили до однієї сторінки. Жертвами такої «конденсації думок» стали «пролетарський інтернаціоналізм», «міжнародний революційний рух», «імперіалістичний табір» та інший ідейний багаж. А на початку кризового 1991-го року було наказано супроводжувати кожен текст окремою шпаргалкою на десять рядків і вже в ній викладати «саму суть».

 Відповідно до запитів Інстанції, ці десятирядкові моменти істини звелися по суті до двох тем: 1. Як нам довше всидіти в Кремлі? і 2. Що говорять і думають про нас насправді у Вашингтоні, Лондоні, Парижі, Відні? Ось, власне, що виявилося в самій серцевині радянської влади, як тільки вона відкинула свої «-ізми».

 Причини такої деідеологізації були як на долоні: радянські війська стрімко залишали Європу, і це повністю розхитало радянську військову машину – головну опору режиму. Саме це й викликало паніку в Інстанції, яка не на жарт перейнялась своїм самозбереженням.

 На початку 1990-х років, коли Інтернет ще тільки зароджувався, я опинився в курсі інформаційних запитів нової демократичної інстанції - Фонду зарубіжної періодики в Адміністрації президента РФ. Добре пам'ятаю, що Анатолій Чубайс і Сергій Станкевич замовляли англомовну пресу в оригіналі. Інші ж вимагали просвітлювати їх за допомогою переказів та оглядів за практично тими ж критеріями, але, мабуть, зі зворотною пріоритетністю: спершу про те, «що там про мене пишуть" і вже потім - «наскільки міцним вважають становище нинішнього керівництва РФ». І ніяких «-ізмів».

   У випадку КДБ розставання з комуністичною фразеологією та ритуалами відбулося досить легко. Тим більше, що істинно вірним комуністам - вельми рідкісного, втім, явища, - в органах і раніше практично не було місця. Чому? Ймовірно, з тих же причин, за якими їх відбраковували рекрутери ГРУ. Про це виразно розповів Віктор Суворов: «Поставте себе на місце тих, хто приймає рішення про прийом на роботу до спецслужб, а особливо про відправку за кордон. Випускала спеціальна комісія в ЦК КПРС на чолі з якимось Кіром Лемзенком. Вони вирішували проблему: як зробити так, щоб тисячі чоловіків, які виїжджають за кордон, не розбіглися? Всі вони в комунізм не вірять ні в якій мірі. Не може здорова людина вірити в усі ці «кожному по потребі». Якщо людина вірить в це, то випускати її не можна - не посилати ж дурнів?»

 Ще раз: ЦК був стурбований тим, як би в апарат не просочилися ідейні комуністи...
 Навіть 5-те «ідеологічне» управління КДБ займалося зовсім не чистотою ідеології, а лише лояльністю підданих режиму. І чекістів не влаштувало б поширення комунізму як автономного переконання чи віри, бо у всякої віри - свої шляхи, які ще невідомо куди заведуть. А раптом - в якусь радикальну опозицію, яка почне називати речі іншими, можливо, навіть своїми іменами, і зіпсує маскування?

  Такі підозри напевно оминули б генсека Брежнєва, який, за свідченням очевидців, «вимарував» із складених для нього промов посилання на класиків, примовляючи: «Ну хто повірить, що Льоня Брежнєв читав Маркса?».
 Олександр Солженіцин зауважив якось, що в керівництві СРСР взагалі не було жодних комуністів – ним правили гангстери, жорстокі й цинічні. Насмілюсь розвинути цю тезу: комунізм, що б під цим не розумілося, зрештою, пішов, а гангстери залишилися.
 Та й про який комунізм мова? Про той, що проповідував Ульянов-Ленін? У такому випадку молодий, зрілий або вже змаразматілий? Чи, може, Сталін, Хрущов або той же Брежнєв, який так і не пізнав Маркса?
 От 22-й з'їзд прийняв 1961 року програму не чого-небудь, а будівництва цього самого комунізму - безперечний ідеологічний канон і настільки ж стовідсотковий блеф. У 1980-ті роки, коли всі директивні цифри були провалені, лектори з ЦК стали говорити: «Показники ми тепер переглядаємо, але от ідеологічні установки з першої частини програми залишаються в силі». І це - керівництво до дії?!
 Якби СРСР справді спробував жити за марксистсько-ленінськими рецептами, то дуже швидко перетворився б у повний хаос, а потім і в прах. Насправді ж радянська імперія довший час набирала сили і послідовно просувалася від одного стратегічного рубежу до іншого. Очевидно, вона зовсім не будувала «безкласове суспільство» по всьому світу, а займалася простішою більш звичною для неї справою: війнами і підготовкою до все нових воєн.


Головна таємниця

 З того безперечного факту, що СРСР був надмілітаризованим монстром, прийнято відразу вважати, що під тиском цих навантажень він, мовляв, і завалився - залишається підвести риску, щоб, вже не відволікаючись, займатися долею пострадянських руїн.
 Повоювали сімдесят років, десятки мільйонів життів загублені, незліченні ресурси витрачені, природа споганена, а потім все рухнуло і - «підвести риску»? А як же серйозний розбір польотів? Або, може, задовольнимося поясненням, що це комуністична ідея себе вичерпала, і радянський лад себе зжив - от собі й «збанкрутував», а винних немає?
 Чи не варто спершу розібратися - для чого і за якими планами, а то й формулами створювався і функціонував цей монстр? Якщо війна вже в силу наскрізь мілітаристського субстрату СРСР була його головним заняттям, то яка були його довгострокова військова політика і глобальна військова стратегія? Військова справа і військове будівництво - не балаканина з трибун. Чого конкретно домагалася Москва в близьких і далеких країнах та морях силою зброї, диверсіями, терором, а заодно загрозою їх застосування? Як була влаштована і як трансформувалася згодом радянська військова міць у всіх її іпостасях, включаючи не лише збройні сили, але й промисловість, науку, освіту, пропаганду, цивільну оборону, масову культуру та інше? Чому цей досі грізний і незламний механізм раптом забуксував і став розвалюватися?

 Ось ключові, сутнісні питання радянської історії, які донині залишаються значною мірою нез'ясованими і вже точно не зведеними в осмислену картину. Власне що - добре замаскованими.

 Про американську «гонитву озброєнь» відомо майже все, про радянську - лише розрізнені фрагменти, часто схожі на дезу. Наша «гонитва» підносилася - і досі підноситься - як відповідь на американську (в дусі масових брошур «Звідки виходить загроза миру»). Радянський народ мирно будував комунізм під прапорами Леніна-Маркса-Енгельса (а цей бородатий німець, до речі, при чому тут?) і для захисту його завоювань озброївся більше, ніж увесь інший світ, а також вирушав воювати до В'єтнаму, Нікарагуа, Ефіопії, Анголи, Афганістану і ще півсотні країн. Зате в чергах за макаронами в Челябінську (сам чув) звучав рефрен популярної пісні: «Ах, аби не було війни...».

 І ось, додавши свою лепту в міфологізацію СРСР, нинішні узурпатори вже встигли надійно замаскувати російську військову політику. Правда, камуфляж тепер іншої якості: ура-патріотизм, ксенофобія, казенне православ'я...  Обивателю, синів якого російський Генштаб продовжує вважати своєю власністю, знову не дізнатися: чого насправді цей Генштаб і Кремль хочуть від Грузії, України, Молдови, країн Прибалтики? До чого це бойове братерство з іранськими «Правоохоронцями ісламської революції», ХАМАСом, Венесуелою і все тими ж Сирією, угрупуванням Каддафі в Лівії, Кубою, Нікарагуа? Навіщо нам потрібно вдесятеро більше ракет в Європі, ніж має НАТО?

 Минуло два десятки років, і знову актуальне питання: куди ж ведуть московські вожді і генерали країну та її безголосих підданих? І звідки, власне кажучи, вони їх ведуть?

 

Москва-Берлін: вісь реваншу

 Я впритул стикнувся з усією цією матерією у відділі військово-стратегічних проблем ПГУ КДБ в середині 1980-х років. Ми займалися поточними питаннями, але їхній масштаб і складність нерідко вимагали звертатися до передісторії. Для цього залучали спеціальні бібліотеки, оперативні архіви, а також експертизу та досвід старших колег.

 Інтерес до новітньої історії помітно зріс, коли Горбачов і соратники вхопилися за подобу старої більшовицької ідеї – домовитися сепаратно з німцями в піку решті Заходу. Для цього було зроблено запит на розвідувальне та історіографічне забезпечення. У дискурс закономірно увійшли не тільки Друга, але і Перша світова війна з наскрізною червоною лінією: виходили ж разом з німцями тоді, чому б не спробувати ще раз? Про дотримання ідеологічних умовностей мова практично вже не йшла.

 Логіка процесу, що поставив СРСР перед викликами кінця 80-х років, вибудовувалася на наших мозкових штурмах, нарадах і в підсумковій аналітиці приблизно так: з позиції фундаментальних інтересів нашої державності, політичний розкол в Росії до кінця Першої світової війни відображав і навіть продовжував протиборство головних воюючих сторін – Німеччини і Антанти. Брестський мир і наступні міжнародні події наочно показали, що це і було центральною темою конфронтації між більшовиками-ленінцями й білими.

 Курс більшовиків (при всіх відомих перипетіях) на сепаратний мир з німцями продиктований конкретними військово-політичними імперативами і передусім запереченням Версальського миру і незалежності Польщі. Остання розглядалася як плацдарм для ворожої західної Антанти і найбільша загроза на українському напрямку. Це був не вузько-ідеологічний, а все той же традиційний російсько-імперський підхід. Не випадково, заради чергового підкорення Польщі, а головне,  збереження панування над Україною, серед більшовиків опинилася величезна кількість колишніх царських офіцерів. До походу Тухачевського проти Польщі з симпатією ставився навіть генерал Денікін – один з вождів протилежного табору, союзного Англії та Франції.

 Самих німців також цілком влаштовувала ленінська оцінка тодішньої стратегічної ситуації: «Руйнуючи польську армію, ми руйнуємо той Версальський мир, на якому тримається вся система теперішніх міжнародних відносин. Якби Польща стала радянською, Версальський мир був би зруйнований, і вся міжнародна система, яка завойована перемогами над Німеччиною, розвалилася б». Відомо, що німецькі генерали були вже тоді налаштовані вдарити по Польщі синхронно з радянською Росією. Але Париж і Лондон, звичайно, не дозволили б їм цього зробити.

 Зауважу, що мені ніколи не доводилося мати справу зі серйозними (а не у вигляді червоноармійських куплетів і запальних промов Троцького) доказами того, що командування РСЧА і, зокрема, сам Тухачевський справді планували прорватися через Польщу далі в Європу. Вони могли ще мати намір взяти Варшаву, але з наявним силами - вторгатися в де-факто дружню Німеччину (та ще й з її стотисячним райхсвером, загартованим у боях), одночасно провокуючи зіткнення з Францією, Англією і США? Нісенітниця якась. Хоча обіцянка близької «світової революції» або хоча б окремих «пролетарських повстань» і годилися як мотивація для військової маси і пропагандистський дурман для закордоння. Як «софт-павер», комунізм справді виявився дуже корисним.

 Саме німецький генералітет «пробив» потім сепаратні угоди з Радами в Рапалло, відкривши шлях до спільної радянсько-німецької підготовки до реваншу з метою знову перекроїти Європу.

 Польща залишалася для СРСР головним ворогом на європейському театрі в міжвоєнний період. Це було видно з радянського військового планування, а також спрямованості зусиль радянської розвідки. Тому радянсько-німецькі угоди 1939 року («друге Рапалло») були природним продовженням і результатом збігу стратегічних інтересів Москви і Берліна. Загравання Сталіна з Заходом були на тому етапі чистої води тактичною інтригою і прикриттям.

 Ось що, зокрема, повідомляв на цю тему високопоставлений військовий розвідник Вальтер Кривицький, який перейшов 1937 року на Захід: «Якщо в Кремлі і був хтось, чий настрій можна було назвати пронімецьким, то такою людиною з самого початку був Сталін. Він привітав співпрацю з Німеччиною з самого моменту смерті Леніна і не змінив думки, навіть коли до влади прийшов Гітлер. Навпаки, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконаність у потребі шукати дружби з Берліном... Вся сталінська міжнародна політика останніх шести років представляла собою серію маневрів, розрахованих на те, щоб зайняти зручну позицію для укладення угоди з Гітлером».

 

Військовий тоталітаризм

 Німецькі генерали вважали, що вони програли Першу світову війну через зраду - "удар у спину». Відповідно, для реваншу потрібний режим, здатний ліквідовувати опозицію, мобілізувати економіку, дипломатію і весь держапарат. Таким режимом і став націонал-соціалізм з фюрером на чолі. Говорячи коротко, тоталітарна держава була затребувана підготовкою до тотальної війни.

 Військовому реваншу (повернення втрачених частин колишньої Російської імперії), а також подальшій експансії служив і більшовицький лад з усім його ідеологічним і пропагандистським оформленням. СРСР поступово перетворився на базу і тил для військових і підривних операцій всюди у світі. Суспільство опинилося в гігантському військовому таборі, і це пояснювало цей стан набагато більше, ніж будь-які еволюціоністські соціальні теорії.

 

Німецька карта

 Друга світова війна (спершу разом з німцями, а потім – проти них разом із Заходом) стала черговим етапом у довгостроковій військовій стратегії СРСР. До кінця її Сталін ясно сформулював подальше стратегічне завдання: головний ворог відтепер – США.

 Саме заради витіснення американських військ з Німеччини та Європи розігрувалися комбінації: австрійський нейтралітет, кубинська криза, масовий антиядерний (антиамериканський) рух... У резерві ж залишався головний козир - дозволити німцям об'єднатися (вони ж тільки цього й прагнуть, чи не так?) взамін на вивід американських військ і ослаблення зв'язків з НАТО.

 Чи були у Горбачова у свої 54 роки власні думки на відому перспективу, або ж інші варіанти? Повністю лягти під генералів, як це було з усіма його попередниками після Хрущова? І сповзати далі до катастрофи, ризикуючи провести залишок життя в підземному місті під Уральськими горами? ..

 Між тим, при Рейгані США вже не дозволяли залякувати себе і не піддавалися радянському шантажеві. Навпаки, вони самі перейшли в глобальну контратаку. Затиснули нас на всіх континентах, в океанах і в космосі так, що стало не продихнути. Говорили нам ясно, майже дослівно: «Забирайтеся геть, а то буде ще гірше!» Як висловлювався сам Рональд Рейґан: «Моя стратегія холодної війни проста: ми перемагаємо, вони програють».
 Михайло Сергійович вирішив у відповідь розгорнути дипломатичний і політичний наступ на німецькому і європейському напрямах, приструнив (не без американської, треба визнати, допомоги) своїх упертих воєначальників-камікадзе. І величезне йому людське спасибі за такий стратегічний вибір!

 

Чому зірвалося?

 З двох основних причин:

 1. Це були вже «не ті» німці. Західнонімецька еліта встигла перетворитися з націоналістичної (у політичному сенсі) в переважно атлантистську, а Бундесвер був повністю інтегрований в НАТО. Ніякої «національної» зовнішньополітичної стратегії, а тим більше військової політики у ФРН просто не існувало. Спілкуючись «напряму» з Бонном, Москва насправді мала справу з тим же Вашингтоном. Горбачов це мусив розуміти, але, повторюся, чіплявся за останню і начебто історично випробувану можливість. І, звичайно, дуже розумно була налагоджена його обробка в тому руслі, що західні німці тільки й мріють скинути з себе з його допомогою осоружне американське ярмо.

 2. Горбачов всерйоз сподівався, що «наші люди, виховані соціалізмом, не підведуть». І що оновлена ​​номенклатура втримає комфортні позиції у всьому Східному блоці. Почасти так воно і вийшло. «Оновлений Горбачов» (перечитайте-но його виступи на доперебудовних з'їздах і пленумах!) сам тому приклад.

 Виявилося, однак, що самі комуністичні режими без підтримки армії розсипаються майже дощенту. Побачивши, що його імперії приходить кінець, Горбачов все одно не пішов на велику кров – ще одна безсумнівна заслуга перед людством!

 Загалом уже тоді з'ясувалося: доки існує НАТО, реальне стратегічне партнерство Москви з будь-яким з його членів неможливе – що б про це не говорили ті чи інші пропагандисти або пильні польські та естонські політики. Проблема в іншому: Москва стала активно шукати і знаходити стратегічних союзників у зовсім інших регіонах. А з ким поведешся...

 

Жива спадщина

 Радянський лад працював перш за все на агресивну, під кінець – глобальну війну, повноцінні підсумки якої досі не підведені. Більше того, сучасна Росія фактично продовжує військову політику СРСР з новим набором союзників. З усім цим перегукується сам російський режим і його нинішня ідеологія.

 Україна була найважливішою частиною радянської військової машини. Ігнорувати цю обставину і її наслідки - значить принципово спотворювати і новітню історію України, і ту основу, на якій вона намагається будувати своє життя сьогодні. Зрозуміло, що головні військово-політичні рішення тоді приймали в Москві (далеко не всі, до речі, багато що було делеговано Києву). Але нікому не приходить в голову викреслити з української історії німецьку окупацію (включаючи місцевий колабораціонізм), під тим лише приводом, що вона в цілому прямувала з Берліна!

 Частину радянської військової спадщини сьогодні використовують в національних інтересах України, частину поступово втягують назад у російську орбіту. При цьому сам масштаб такого втягування для прийдешньої епохи асиметричних воєн не дуже важливий. Це лише посилює ризик мимоволі опинитися співучасниками чужих військових авантюр, та ще на таких небезпечних напрямкх, як Кавказ, Близький Схід чи Північна Африка.

 Люстрація та усунення комуністичної атрибутики – це, звичайно, добре. Але для початку непогано було б розібратися, в яких радянських війнах брали участь Україна та українці – не тільки на полях битв, але й через базування військ, виробництво озброєнь, підготовку кадрів для іноземних армій і терористичних формувань. І в яку глобальну конфронтацію плавно перейшов весь цей сценарій після розпаду СРСР?

  Європа досі не може перевести дух після двох світових воєн. Не варто думати, що наслідки і травми Холодної війни випарувалися разом з димовою завісою «комунізму». Радше змінилося маскування, а саму війну ще доведеться якось завершувати. У цих умовах важливо не дати збити себе з пантелику новим ідеологічним і пропагандистським химерам,  як свого часу відкидали комуністичну химеру Черчілль, Клемансо, Рейґан та інші.
 Джерело: 
ZAXID.NET
Автор: Віктор Калашников, Мюнхен


Джерело: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?privid_komunizmu_dosvid_konkretizatsiyi&objectId=1235967
Категорія: Політика | Додав: unk (15.09.2011)
Переглядів: 763 | Теги: комунізм, Міфи, США, Німеччина, Гітлер, СРСР, Горбачов, Сталін | Рейтинг: 0.0/0
Bookmark and Share

©2008-2010. УНК.