Маргінальні протести: квітами по морді, сіські на показ і трах перед парламентом
Якщо хтось з письменників захоче написати книгу про протест у сюрреалістичних тонах, то йому треба обов’язково відвідати Україну. Минулого тижня левова частка інтернет-спільноти (і не тільки) схвально відгукнулася відносно вчинку студентки Дарини Степаненко, яка "вмазала" букетом квітів знаному як "дешевий клоун” міністру освіти і науки Дмитру Табачнику. Деякі "просунуті" українські журналісти зазначили: якби ще й всі чоловіки тут такі були.
Усі коментували: чи добре вдарила, як треба було вдарити, я б теж вдарив тощо. І лише одиниці звернули увагу на важливе запитання: і що далі?
А далі – наступне. Ця активістка перетворилася на обличчя "антитабачної" кампанії, а міністр освіти – на жертву малолітніх українських маргіналів. Нікого вже не цікавить і ніхто (у тому числі й правляча партія) не звертає уваги на попередні спроби адекватних експертів довести некомпетентність міністра Табачника, на їхні аргументи, звернення та оцінки так званих "реформ". Для усіх "лінія фронту" проходить не по межі вдосконалення якості освіти/відмивання бабла. Дискусія кардинально змінює акценти (на користь чинного голови Міносвіти): інтелігентний Табачник проти невихованого малолітнього хамла.
Члени тієї ж самої структури, до якої входить дівчина – "Братства святого Луки" – торік у грудні прославилися ще одною провокацією. Троє дівчат вирішили посмажити яєшню і сардельки на Вічному вогні у парку Слави. Таким чином вони хотіли привернути увагу до безцільного спалювання природного газу. Результат: скандал, сотні згадувань у ЗМІ, місяці перебування у СІЗО, боротьба проти "політрепресій". Проблема не вирішена, а індекс цитування підвищився.
На цьому "протестний маразм" в Україні не вичерпано. Вже декілька років об’єднання свідомих жінок FEMEN безперервно веде боротьбу із сексуальною експлуатацією жінок в країні. Причому, тематика протесту не обмежується жіночими проблемами. Вітчизняні вибори, солідарність із протестуючими в арабських країнах тощо. Головною зброєю тут виступають сіські, дупи та інші частини тіла. Вони покликані зібрати масовку із журналістів, спровокувати поліцаїв до припинення акції, спричинити скандал і засвітити топлес активісток FEMEN’у в топі новин.
Як би вони не наголошували на шляхетності та щирості своїх намірів, коментарі під їхніми звітами з акції переконують у зворотному: "От поста к посту – одни сиськи да сиськи! Видели мы ваши сиськи уже, письки покажите! Или расширьте ассортимент сисек, а то на одно и то же смотреть неинтересно!", "Предыдущие девочки были лучше. Как вариант - сиськи бабки параски", "Девушки, не расслабляйтесь! Больше сисек - больше резонанса", "А где сиськи-то? Вижу тiлькi два соска", "Я б ей вдул" тощо.
У тої час, як феміністки з сіськами борються за високу мораль, інший активіст навпаки вирішив побороти мораль. Олександр Володарський разом із ідейною подругоюу листопаді 2009 року провели біля стін Верховної Ради перфоманс – імітацію статевого акту, таким чином протестуючи проти жорстких дій Національної комісії із захисту суспільної моралі.
Недаремно хтось сказав: "Сучасне мистецтво – це просто. Насрав під дверима, подзвонив і побіг – це інсталяція. Подзвонив, а потім насрав – це перфоманс”.
Влада не розцінила мистецького протестного вчинку юного художника, і відправила мотати строк у виправному центрі.
Комусь ці акції можуть здаватися послідовним, продуманим, логічним кроком. Можуть пролунати аргументи: мовляв, треба ж привернути увагу ЗМІ, а без епатажу сьогодні – нікуди.
Тільки от в Україні цього епатажу вже забагато (схоже, пора кудись його експортувати). За такими "топовими" новинами як про букет, "спасіба жителям Донбасса" тощо, люди не слідкують за новинами серйознішими і важливішими.
Яєшні, квіти по морді, злягання в центрі міста роблять ведмежу послугу тим людям, які щоденно займаються кропіткою працею для подолання певних негараздів у суспільстві. Виявляється з ексцентричним FEMEN`ом в одному човні під назвою "боротьба з проституцією" - працівники реабілітаційних центрів для постраждалих від сексуальної експлуатації, волонтери-лектори у школах, експерти-дослідники.
Сам інститут громадського протесту перетворюється на примітивний фарс, під час якого забувається мета збору активістів. Адже усі концентруються на "складових" елементах акції.
На фоні, де бидло з народу бореться із бидло-елітою, котра окопалася при владі, результат буде завжди одинаковим – переможе бидло.
