Років десять тому стався доволі кумедний випадок з однієї українською (на той час парламентською) партією. До Львова тоді приїхали представники австрійських «зелених» на запрошення своїх українських колег. Гостей із Відня вітав Віталій Кононов – тодішній голова Партії зелених України, а також колишній і майбутній кандидат у президенти.
Так от, привітати шановних гостей він вирішив на найвищому рівні: розкішні автомобілі, бодіґарди, люксові номери в готелях, багаті столи в ресторанах. Аби все це не пройшло на марно й було зафіксовано з розтиражовано, на зустріч запросили журналістів. У конференц-залі львівського готелю «Дністер» відбулася конференція про зелений рух та європейську інтеграцію. Потім, звісно, фуршет.
Під час фуршету журналістам вдалося ближче познайомитися з австрійськими гостями й запитати про їхні враження. Ті ж зізналися, що досі не можуть відійти від шоку, спричиненого прийняттям, не годні зрозуміти: звідки вся ця розкіш у Партії зелених України. Адже відомо, що «зелені» – це колишні марґінали, гіпі, самовіддані борці із забруднювачами довкілля. Їх незмінний атрибут – подерті джинси, дешеві кросівки, проста футболка і ровер замість авта. Про це знають в усьому світі, лише не в Україні. Бо не хочуть знати. Адже партії в нас, як це не прикро визнати, фактично ніколи реально не служили ідеології, навіть якщо й проголошували ідеологічні гасла. Так в нас і виникають «зелені», котрі – радше золоті, соціал-демократи, котрі палко відстоюють інтереси великого капіталу чи комуністи, котрі сприяють поширенню впливів ортодоксальної церкви.
Підняти роль партій у житті держави!
Обґрунтовуючи новели виборчого законопроекту від Партії регіонів, її речники люблять розглагольствувати про потребу підняття ролі партій у житті держави і політичної структуралізації суспільства. Безумовно робити це треба, якщо ми прагнемо будувати демократичну й прогресивну в західному сенсі країну. Утім аналітики, котрі знаються на особливостях чинної партійної системи в Україні, котрі здатні порівняти її із партійними системами у країнах західної демократії, висловлюють обґрунтовані сумніви, що, по-перше, одне лише виборче законодавство здатне сформувати дієву партійну систему, а, по-друге, що наявні в Україні партії вартують того, аби на їхній основі будувався підмурівок новочасної політичної системи.
Чому? Аби відповісти на це запитання, варто звернутися до першооснов, передовсім – до дефініції політичної партії. Візьмімо визначення, запропоноване знаним німецьким політологом Гайнріхом Оберройтером, яке він подає у праці «Політичні партії: Місце і функції в конституційній системі Федеративної Республіки» (Heinrich Oberreuter. Politische Parteien: Stellung und Funktion im Fervassungssystem der Bundesrepublik). Отже, за Оберройтером:
Партія – це створена на тривалий час організація, яка пропонує виборцям та своїм членам участь у політичному житті, трансформуючи це у політичний вплив, зокрема через відбір нею урядового персоналу, котрий робить внесок до політичної інтеграції та соціалізації суспільства, сприяючи таким чином легітимізації всієї політичної системи.
Аби розтлумачити цю закручену дефініція, треба перш за все вказати, чим партія не є. По-перше, це не короткотермінова ініціатива чи рух. По-друге, вона є громадською організацією, отже, не є жодним державним органом.
Кожна партія має своїх прихильників, чиї матеріальні та духовні інтереси вона мобілізує та репрезентує. Вона намагається оволодіти контролем над владою, здобуваючи на виборах депутатські мандати, а через них - керівні посади у парламенті та уряді. Або, принаймні, намагається контролювати владу, проводячи опозиційну політику. І цим партія відрізняється від спілок за інтересами.
Зрозуміло, що партії не виникають на пустому місці. Передумовою для їхнього виникнення є можливість вільно створювати громадські організації, а також можливість вільно балотуватися у парламент, претендувати на місця в уряді. В Україні частина цих передумов виникла щойно напередодні виборів навесні 1990-го. Мова йде про можливість вільного вибору, хоча й з певними обмеженнями, обумовленими недосконалістю законодавчої бази. Легітимною партією на той момент була лише Комуністична. Інші партії, хоч і встигли провести установчі збори (наприклад, Українська республіканська партія), але законодавчо ще не було створено підстав для їхньої реєстрації.
Перші умови для легітимізації з’явилися 24 жовтня 1990 року, коли після студентської «Революції на граніті» до Конституції УРСР було внесено відповідні зміни. Саме цю дату можна вважати днем народження багатопартійності в Україні.
Другим етапом легалізації участі партії в політичному житті став Закон «Про об’єднання громадян», ухвалений Верховною радою 1992 року.
Наступним кроком став Закон «Про вибори народних депутатів України» 1993 року, стаття 7 котрого стверджує:
Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується як безпосередньо, так і через політичні партії та їх виборчі блоки, зареєстровані, відповідно до законодавства, та трудові колективи у порядку, визначеному цим Законом.
Тобто партії стають учасниками виборчих перегонів.
Конституційне ж визначення статусу партій відбулося, зрозуміло, з прийняттям Конституції 28 червня 1996 року. А вже на наступні вибори (1998 і 2002 р.) партіям було дозволено формувати виборчі списки й брати участь у перегонах поруч із мажоритарниками (Закон «Про вибори народних депутатів України» 1997 року).
Остаточно унормувати порядок створення й діяльності партій вдалося аж на десятій річниці Незалежності, у квітні 2001 року ВРУ нарешті ухвалила довгоочікуваний Закон «Про політичні партії в Україні».
Теорія і практика
На яких засадах творилися українські партії? Для відповіді на це запитання звернемо спершу увагу на ті теорії виникнення та функціонування партій, які існують у класичній політології.
Соціально-структурна теорія, запропонована у 60-х роках ХХ ст. американцем Сеймуром Ліпсетом і норвежцем Стейном Роканом. Згідно з нею, партійну систему диктує соціальна структура, саме вона визначає відносини між партією та суспільством. Партії ж є виявом соціально структурного конфліктного становища. Воно стосується не лише класового конфлікту, а також історичних конфліктів (між містом та державою, церквою та державою, центром та периферією), котрі зникають у ході вирішення.
Теорія середовищ. Її автор – німецький професор політології Райнер Лепсіус, котрий запропонував концепцію «соціально-морального середовища». Згідно з нею, партійна система базується на безпосередньому зв’язку з відносно закритими соціальними середовищами. Партії мають фіксований зв’язок із одного разу мобілізованою громадою, яка дотримуються певних соціально-політичних принципів. Незважаючи на зміни середовищ, партії залишаються прив’язаними до вихідної системи соціально-моральних цінностей.
Теорія інтересівамериканського економіста й політолога Ентоні Даунса передбачає, що політичні партії та сформовані ними уряди спрямовують свої зусилля виключно на те, аби отримати, утримати й використати владу. Їхні дії спрямовані на те, аби забезпечити максимальну кількість симпатиків під час виборів.
Якщо досліджувати українську ситуацію з творенням партій, то соціально-структурна теорія надається для застосування лише щодо початку 90-х років – так званого трансформаційного періоду, коли основний суспільний поділ проходив по умовній смузі: комуністичні-демократичні сили. Із закінченням президентства Леоніда Кравчука і приходом до влади Леоніда Кучми, партійне будівництво в державі радше варто досліджувати через призму теорії середовищ і теорії інтересів. Хоча далеко не в чистому вигляді, оскільки на процеси структуризації суспільства щоразу більшого впливу набирають фінасово-промислові групи (ФПГ) й чинник «обличчя партії».
Звісно, така ситуація характерна не лише для України, а й для цілого пострадянського простору, проте в нашій державі саме ці два чинники набувають вирішальної ваги. Приміром в Росії чи Білорусі найуспішніші партійні проекти – це ті, які започатковує й підтримує уряд. У нас же якраз навпаки. Пригадаймо першу створену бізнес-структурами партію – ВО «Громада» незабутнього Павла Лазаренка. Згодом вона трансформувалася в партію «Батьківщина», а відтак – у БЮТ і досі утримує призерські позиції у вищій українській політичній лізі. Тоді як створений 1996 року під чуйним керівництвом Леоніда Кучми проект Народно-демократчної партії продемонстрував свою цілковиту неефективність. Зрештою, як і сформований до парламентських виборів 2002 року пропрезидентський блок «ЗаЄДу» (За єдину Україну).
А от ФПГ щораз глибше входять в український політичний процес. Нині жодна коаліція не створюється без їхньої згоди, не ухвалюється жодне серйозне рішення, не заповнюється жодна висока вакансія. Тобто партії у цій системі з суб’єктів політичного життя перетворилися навіть не на об’єкти, а на інструменти в руках олігархів. Спробуємо з’ясувати, яка притаманна українським партіям вада посприяла втраті позицій.
Де ідеологія?
Почати варто з того, що українське партійне будівництво від самих його початків понад 20 років тому супроводжував перманентний процес деідеологізації чи радше псевдоідеологізації. Мова йде про явище або відмови партій від відстоювання проголошених у момент заснування ідеологічних позицій, або (що ще гірше) використання ідеологем як прикриття своїх намірів і дій іншого характеру.
Згадаймо створення перший партій в Україні. Колишні активісти Української Гельсінської Спілки – передовсім Левко Лук’яненко, брати Михайло й Богдан Горині та інші – створюють Українську Республіканську партію. Згодом їхні близькі соратники зі заснування Народного Руху України – письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівськй – замість того, щоб долучитися до близької їм за ідеологією структури, засновують свою – Демократичну партію України. Згодом ще один їхній соратник В’ячеслав Чорновіл перетворює на партію НРУ. Всі три партії мають практично ідентичні програми, ідеологічні засади, візії (хоча й туманні) розбудови України. Проте амбіції лідерів не дозволяють усім вжитися у межах однієї політичної структури.
Процеси розпорошення так званих демократичних сил характерні для всього двадцятилітнього періоду Незалежності. Причому не лише розпорошення, а й навіть політичного протистояння однорідних (за декларованою ідеологією) партій. Головна причина - в уже згаданій псевдоідеологізації.
Зрештою більшість партій чи політичних блоків, сформованих в Україні, взагалі вважає зайвим звертатися до будь-якої ідеології, залишаючи собі таким чином ширше поле для маневру. Бо хто нині зможе ідеологічно детермінувати Партію регіонів, «Батьківщину», «Нашу Україну», Пору, Народну партію тощо. Нині єдиною ідеологічною партією (остаточно здискредитовану КПУ до уваги не беремо) вважається ВО «Свобода», хоча й там з ідеологією складається не все так доладно, як здається. Справді, «Свобода» була чітко визначена ідеологічно тоді, коли ще називалася СНПУ. На противагу ультрарадикальній лівацькій УНА-УНСО, СНПУ займала свій ультрарадикальний правий фланг. Проте паралельно з тим, як унсовці вибували зі сцени серйозної політичної боротьби, СНПУ не втрачала нагоди, аби попастися на їхньому електоральному полі. А з номінальним перетворенням на «Свободу» партія остаточно занурилася у ліву риторику, а то й ультраліву (загади хоча б погрози вішати за ноги власників джипів, винищувати олігархів тощо). Адже гасло «взяти все й поділити» завжди було близьким серцю пострадянської людини. Як тут не поважати класиків марксизму ленінізму, котрі застерігали: надмірна лівизна врешті-решт приведе вправо. А за аналогією: надмірна правизна – вліво.
В Україні дуже швидко змагання між партіями за класичною схемою «ліві-праві» перетворилося на протистояння: «пропрезидентські-антипрезидентські», «проросійські-порукраїнські», «проєвропейцські-антиєвропейські», «пронатовські-антинатовські» тощо. Щоразу виразнішими ставали географічні розподіли партійних симпатій.
Вся ця «ідеологічна легкість» партій не може не призводити до стрімкої втрати суспільної довіри. Колишні електоральні симпатики систематично розчаровуються в милій їм партії, і, якщо не впадають в апатію, то починають шукати для вболівання іншу політичну команду. Це усвідомлюють і політичні актори, тож, намагаючись упіймати блукаючі душі, вони плодять щоразу нові партійні структури або перескакують з партії в партію. Відсутність жорсткої прив’язки до ідеології надзвичайно спрощує ці вегетативні процеси та легкоатлетичні вправи.
Особливо яскраво такий процес стрімкого політичного розчарування виявив себе в трьох галицьких областях під час останніх місцевих виборів. Колишні симпатики помаранчевих партій стрімко змінили свої електоральні преференції й проголосували в основному за ВО «Свободу», котра ще не встигла здискредитувати себе розбещеністю владою.
Чи існує вихід?
Стрімко, одним кавалерійським наскоком змінити чинний стан справ Україна мала шанс після Помаранчевої революції. Увесь політичний ландшафт був готовий до повного переформатування. Адже, по-перше, конституційна реформа грудня 2004 року перетворила (принаймні формально) партії на головних суб’єктів політичного процесу та формування влади. По-друге, довіра до партій у нетривалий постреволюційний період, хоч і не продемонструвала якогось неймовірного злету, але все ж, злегка піднявшись, опинилася на донині рекордній позначці (див. графік). Рівно ж як і недовіра до партій, хоч і не стала нижчою за довіру, але стрімко опустилася.
Утім політичної волі в помаранчевого уряду забракло, інерція була ще занадто сильною, занадто великим було бажання «контролювати процес». Тому всі паростки демократичних процесів, побудови класичної партійної структури було або затоптано, або заражено вірусом кон’юнктурності.
Нинішній же владний режим в Україні не особливо й приховує свого бажання повернутися до однопартійної системи. Саме для цієї мети й відбулася реінкарнація Конституції 1996 року. Саме для цього пишеться новий законопроект про вибори, котрий передбачає підняття прохідного бар’єру, виключає участь політичних блоків у виборах, відновлює мажоритарку. Про обіцяні відкриті виборчі партійні списки нині вже й ніхто не згадує. А саме вони могли б посприяти творенню таких партій, котрі б відповідали соціальній структурі й реальним потребам суспільства.
Сподіватися, що зміни настануть завдяки внутрішньому прагненню наявних партій до вдосконалення, не варто. Позитивні трансформації зможуть тут відбутися лише під зовнішнім тиском, тиском громадянського суспільства, й неурядових організацій. Бо як би нас не нудило від самого слова «партія», без неї неможливе повноцінне функціонування демократичного суспільства. І це – аксіома. Саме через партії мала б відбуватися реалізація влади головним сувереном – народом.
Згідно з конституціями європейських держав, державна влада виходить від народу, але не реалізується ним. Вплив народу обмежується вибором представників. Всі інші рішення передаються державним органам влади, які повинні прямо або опосередковано отримати свою легітиматизацію шляхом виборів. Демагогічні ж заяви про потребу усунути партії та передати всі владні повноваження безпосередньо народові може проголошувати або дурень, або провокатор, або той, хто намагається в такий спосіб здобути повну й неконтрольовану владу.
