1939 рік. Над Європою згущуються хмари майбутньої війни. Франція та Британія готові на будь-які компроміси з "біснуватим єфрейтором", аби лише зберегти мир. Вони не просто мовчки не помічають розростання його впливів, вони своїми підписами в Мюнхені стають співучасниками його політики щодо Чехословаччини.

І все це, аби над Європою знов не залунали постріли війни. Проте вони все одно зазвучали, на колишній території тієї ж таки Чехословаччини, точніше на крайньому її сході — в краю, що став називатися Карпатська Україна. Стріляли українці, вояки "Карпатської січі". Стріляли, обороняючи свою молоденьку та маленьку, проте свою Українську державу.

Стріляли в союзників Гітлера, вояків значно більшої та сильнішої технічно угорської армії. Їх спротив тривав недовго – декого вбили у боях, декого розстріляли на перевалах. На тих перевалах, які через майже сімдесят років намагаються прикрасити угорськими пам’ятниками.

Це був перший у Європі вияв збройного спротиву політиці Гітлера. Серед тих, хто піднявся на захист Карпатської України був і Роман Шухевич (під іменем "поручник Щука"), чий бізнес став вагомим вкладом у забезпечення січовиків зброєю.

Для українців війна, що розпочиналася, була шансом знову актуалізувати на міжнародній арені справу відновлення незалежної держави. Проте єдиним засобом зробити це були власні збройні сили, які ставали основними гравцями на політичній арені у воєнну добу.

На той момент СРСР поглинув Західну Україну та поступово перетравлював рештки українського національного руху, знищуючи його установи, окремих діячів, депортуючи сотні тисяч людей, що не вписувалися у новий радянський формат держави.

Ця територія перейшла скорочений курс встановлення та утвердження радянської влади, який протягом двох попередніх десятиліть апробувався на Великій Україні. Незважаючи на те, що влада мала лише два неповних роки, вона встигла кинути під жорна репресій понад мільйон двісті тисяч людей, що перевищило кількість репресованих німцями за чотири роки окупації. Отож, Україна там могла бути лише одна – радянська, тобто неукраїнська.

Тим часом німці, що готувалися до нападу на СРСР розпочали загравання з різними українськими політичними силами про можливе позитивне вирішення українського питання в рамках "Нової Європи". Якою має бути ця "Нова Європа" тоді ще не знав ніхто, навіть самі німці.

Тому важко прийняти твердження, що колоніальний статус України в рамках німецької імперії був визначений Гітлером ще у "Майн Кампф". Цей твір не сприймався ані світовими, ані навіть німецькими політиками як прямі вказівки до дій, а лише як певний ідеологічний опус керівника правлячої на той момент у Німеччині партії.

Німецькі чиновники, які чи не на пам’ять знали головний твір свого фюрера,

пішли на переговори з представниками українського руху. Звичайно, ці переговори не могли бути офіційними, рішення прийняті на них не могли мати державного значення. Адже на офіційному, державному рівні, союзником Третього Райху був СРСР, головний ворог українських націоналістів.

Тому переговори про створення українського військового формування з німецького боку проводили представники розвідки Абверу, на чолі з генералом Канарісом, до речі, згодом страченого за антигітлерівську змову.

В результаті було домовлено про формування українського легіону чисельністю близько восьмиста вояків. З українського боку командиром став Роман Шухевич, як людина з найбільшим військовим досвідом серед керівників націоналістичного руху. Саме цей момент – співпраця з німцями і утворення з ними українських формувань в складі німецької армії є головним у звинуваченнях проти Шухевича.

Чи мав він право піти на співпрацю із злочинною Німеччиною? Відповідаючи на це питання слід знову таки оцінювати ситуацію не з висоти 2008, чи навіть 1945, а лише 1941, коли власне приймалося це рішення.

Адже для нас німецька армія — це мільйонні жертви, це те, що було озвучено і засуджено Нюрнберзьким трибуналом в 1945 році. Проте цього всього ще не було у 1941 році. Німецька армія тоді сприймалася як єдина сила, здатна зруйнувати існуючу міжнародну систему, в якій не було місця для України. Як альтернатива жахливим репресіям, депортаціям та Голодомору, через які пройшли українці під радянською владою.

Чи може в самій політиці створення національних легіонів в складі чужих армій було щось засадничо аморальне, що давало підставу засуджувати її як національну зраду? Ні, така політика використовувалася пригнобленими народами на той момент вже більше сотні років.

Саме завдяки легіонам в чужих арміях вдалося створити національну армію, а відтак і відвоювати незалежність грекам, полякам, чехам, угорцям. Та й українці, як вже зазначалось, мали власний позитивний досвід такої політики, сформувавши Легіон Українських січових стрільців.

Так, Шухевич воював у 1941-1942 роках у німецькій формі, але це не означає, що вдягаючи її він перебирав на себе відповідальність за всі злочини, вчинені вояками німецької армії.

Як свідчать історичні дослідження, ще нікому не вдалося довести вчинення Шухевичем злочинів, хоч таких спроб було дуже багато. На його рахунок намагалися списати знищення польських професорів у Львові, участь в антиєврейському погромі, каральні акції проти білоруських сіл. Проте всі ці звинувачення залишилися необґрунтованими документально, а тому безпідставними.

Отож, в ніч на 30 червня Роман Шухевич із вояками "Нахтіґалю" увійшов у своє рідне місто Львів, де він не був більше двох років. Вояки мали чіткі завдання від керівництва ОУН, які не узгоджувалися із вказівками німецького командування. Підготовлений німцями легіон спробував зіграти власну незалежну від них, а тому дуже небезпечну гру.

Солдати Шухевича зайняли важливі пункти в місті, взявши його під контроль, щоб таким чином забезпечити реалізацію важливого політичного кроку ОУН – проголошення відновлення незалежності України.

Цей крок не узгоджувався із німецькими силами, він мав поставити німців перед доведеним фактом (проти фюрера використали його ж улюблений прийом у політиці) існування української держави.

Значною мірою українцям це вдалося – ввечері 30 червня оголошено Акт відновлення української державності, вже через кілька годин владу на місцях почали перебирати заздалегідь підготовлені кадри.

Німці зайняті швидким просуванням на схід не зуміли швидко прореагувати на цей крок.

Проте Роман Шухевич не став свідком одного із найважливіших для нього кроків ОУН — проголошення незалежності. Радісний для багатьох українців день 30 червня вразив його трагічною вісткою.

Серед тисяч в’язнів, по-варварськи замордованих НКВД під час відступу радянської влади, знайшли убитим його брата Юрія.

Людину далеку від політики, співака-тенора, виступи якого проходили в Львівській опері.

Мати, що не встигла натішитися вісткою про повернення одного сина, дізналася про втрату іншого.

Тисячі таких матерів, батьків, братів, сестер по всій Західній Україні назавжди запам’ятали гори трупів як слід, який залишила по собі радянська влада.

Німці швидко опанували ситуацію, що на деякий час вийшла з-під їх контролю.

Першим їх кроком стало усунення з політичної арени українського військового формування "Нахтіґалю", вояки якого могли завадити реалізації подальших планів.

Щоб розосередити українську частину і таким чином позбавити військової опори щойно створений уряд задекларованої української держави, німці надали воякам "Нахтіґалю" тижневу відпустку, мотивуючи своє рішення необхідністю дати можливість українським солдатам і старшинам знайти своїх родичів серед закатованих у в’язницях і поховати їх.

Після завершення відпускного тижня командування Вермахту, щоб не залишати у Львові української військової частини, віддало наказ "Нахтігалю" 7 липня 1941 покинути місто.

Тим часом, німецькі органи безпеки спочатку затримали для переслухання, а згодом і заарештували провідника ОУН Степана Бандеру та його заступника і прем’єра проголошеної держави Ярослава Стецька. Масових репресій проти націоналістів не розгортали ще декілька місяців, очікували як складеться ситуація на фронті.

Після взяття Києва, потреба у заграванні з українцями відпала. Почалися репресії. Першими серед українців, мішенню для гестапо стали націоналісти, що активно розгорнули свою діяльність на всі території України.

В наказі служби безпеки Німеччини від 25 листопада 1941 року вказувалось, що члени ОУН є небезпечними політичними злочинцями, що готують повстання проти Третього Рейху, а тому їх слід арештовувати і таємно страчувати.

Період союзництва закінчився, обидві сторони не задоволені його результатами (жодна не зуміла цілком використати для своїх інтересів партнера) перейшли у стан війни. Так почалося жорстоке протистояння ОУН та Німеччини, яке тривало до завершення німецької окупації України в 1944 році.

Шухевич, прив’язаний до легіону, тривалий час був відрізаний від цієї боротьби. В перші тижні арештів він перебував на фронті, згодом українських вояків, вочевидь через політичну ненадійність звідти забрали, і обеззброєних під німецьким конвоєм відправили до Нойгамеру, де батальйон дислокувався до початку німецько-радянської війни.

З кінця вересня 1941 легіонерам було повернено зброю й залучено до бойової підготовки. На той момент його вояки вже отримали інформацію про масові німецькі репресії проти ОУН, тому вирішили звернутися до німецького командування з заявою.

Документ складався з 10 пунктів, у яких містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками

Не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині (цієї присяги так ніколи й не було), у разі продовження служби Легіону, надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт строком на один рік.

Німці не готові були давати жодних відповідей на політичні пункти заяви, натомість частково погодилися з останніми вимогами — переформування Легіону в частину охоронної поліції і підписання з 1 грудня 1941 індивідуальних контрактів з бійцями батальйону на один рік служби.

Чому Шухевич відразу не кинув виклик німцям, перейшовши в антинімецьке підпілля, а ще цілий рік прослужив у них? Тому, що жодних шансів зробити це не було, тому що він як командир відповідав за життя сотень своїх вояків, непокора яких в той момент однозначно означала б смерть.

Весною 1942 німецьке командування вирішило перекинути український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції генерал-лейтенанта Якобі.

Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину "Курінь імені Євгена Коновальця".

У Білорусії батальйон не був сконцентрований в одному місці. Солдати його чотами й сотнями розсіювалися по різних опорних пунктах. У Білорусії курінь отримав завдання охороняти мости на ріках Березині та Двіні. Для цього Легіон розташували на просторі уявного квадрату зі сторонами по 50 кілометрів.

Відділам, що перебували в містечках (там головним чином квартирували чоти після боїв у лісах), було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Крім того, до обов'язків українців належало постійне прочісування лісових масивів для виявлення й знешкодження партизанських баз і таборів.

Документальних джерел про перебування Романа Шухевича на Білорусі практично немає, чи не єдиним джерелом про його діяльність цього періоду є спогади його колег із батальйону. Саме тому, тепер, після розвінчування міфу про участь Шухевича в антиєврейських акціях у Львові в 1941 році, починає розкручуватися проблема його можливої участі в пацифікаційних акціях проти білоруського населення в 1942 році.

Адже якщо документів немає, значить довести, що Шухевич не брав участі в таких акціях буде важко. Знову презумпція винуватості. Напевно, якби існували бодай якісь докази участі Шухевича у знищенні мирного населення в Білорусі, ці факти уже давно, ще в радянські часи були б вписані в історію "українсько-німецьких буржуазних націоналістів", ними б сьогодні завзято оперували противники визнання УПА.

Як беззаперечний аргумент у звинуваченнях проти Шухевича висувається факт участі українських вояків в боротьбі проти партизан на території Білорусі. Очевидно, що і Роман Шухевич і його вояки брали участь в цих акціях, от тільки партизани, з якими вони боролися, були далеко не ті "народні месники", про яких писала радянська пропаганда і яких досі зображають в російському кіно.

Це були спеціальні диверсійні загони НКВД та ГРУ. Виконуючи доручення "Центру" диверсанти не особливо враховували, як їхня діяльність відіб’ється на місцевому населенні. Маючи спеціальне забезпечення, вони часто провокували німецькі репресії проти мирних жителів, аби таким чином посилювати антинімецькі настрої, необхідні для створення ґрунту для повернення радянської влади.

1 грудня 1942 закінчився підписаний бійцями батальйону контракт, продовжити його вони відмовилися. На той момент в Україні вже розгорталася діяльність загонів УПА, тому вони розуміли, що їх знання та вміння саме там будуть вкрай необхідними.

З 5 грудня 1942 до 14 січня 1943 тривало перевезення українських добровольців з Білорусії до Львова. У Львові рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцери-українці арештовувалися й утримувалися в ув’язненні до квітня 1943.

Деяким з них вдалося втекти з-під варти ще під час конвоювання. Серед них і Роману Шухевичу, для якого з початком 1943 року почався новий підпільний період діяльності, який тривав аж до загибелі. Багато інших вояків легіону теж влилися в лави повстанців, вдало застосовуючи здобуті від німців знання в боротьбі зі своїми колишніми вчителями.

Володимир В’ятрович, Український інститут національної пам’яті, для УП