УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Павло Шандрук, Ген. Штабу Генерал-Полковник

БРОДИ

Генерал Павло Шандрук

Галичина в умовинах політичної хоч вузької конституції Австро-Угорської держави була пристановищем для ідеї відродження української держави і для політичних, переслідуваних московським режимом, українських, чільних, патріотів в тім і з Великої України. Галичина від "весни народів" була П'ємонтом України, там плекалося конструктивну ідею збройного поготівля для визволення України без ріжних, помилених, соціяльних, політичних, і військо-можливих експериментів.

З початком 1-ої світової війни Галичина добилася права здійснити право мати зав'язок національної збройної сили - там постав Леґіон УСС, що без сумніву було викликало позитивну реакцію серед свідомих українських патріотів у формі творення на Великій Україні ріжних формувань з хвилею розпаду Росії.

Друга світова війна не принесла сподіваних, цілим українським народом можливостей активно включитися в боротьбу проти московської тиранії, наслідком чого і не з вини його, з вини безмежної глупоти єдиного тоді можливого в боротьбі проти червоного ворога, так спочатку українцями гонорованого, союзника - Німеччини. Гра політичних сил, опертих на цілковитім іґноруванні геополітичних обставин і волі народів, що перебували в московській неволі, а які опинилися врешті між німецьким молотом і московським ковадлом, при дикім прагненні одиниці все підкорити, не сприяли слушному здійсненню прагнення українського народу та й всіх інших поневолених Московщиною народів здобути державну незалежність. В тій великій історичній грі протилежних ідеологій та сил у вузьких імперіялістичних цілях з одного боку, та в цілях осягнути перемогу над ворогом - з другого, почалося демагогічне ширення гасел світогляду, опертого в словах на засаді пошанування права народів і людини на свободі - на облудних словах про демократичний лад, здійснення чого ніколи не було й в замірі. З легким духом було голошено ті "принципи", але що найбільш дивне - щоб не сказати "дурне" - щоб їх цілковито знехтувати на користь тої ж світової тиранії.

Але 2-га світова війна наближалася до свого льогічного фінального висліду. Німецька політика почала шукати порятунку у новій дійсності, проголошуючи тезу про створення нового порядку в "новій" Европі, себто звільненій від московського деспотичного імперіялізму, але цілком зрозуміло під тиранією, вже так добре досвідченою окупованими народами, Німеччини. Опам'ятання, хочби й ошуканче, прийшло пізно. А між тим, справді були можливості запровадити новий лад в Европі. Ще сподівалися німці скористати з допомоги найбільш потужного ворога Московщини - України. Проголосили в дуже непевних і неясних та неофіційних енунціяціях можливість відновлення української державности через створення української збройної сили. Таким чином прийшло на ще опанованій німцями території України до формування Дивізії "Галичина". Знов же запізно, бо час грав на користь Московщини.

Формування Дивізії вимагало деякого часу, а московська збройна машина його не давала, посувалася вперед і дійшла до Збруча. Не можна оскаржувати німців за те, що в складі своїх вже вичерпаних війною резерв вони кинули Дивізію на фронт проти москвинів - іншого виходу вони не мали. Але невже ж вони могли думати, що одна, хочби й українська Дивізія могла їх урятувати? Вже були інші можливості - бо то інша річ, що навіть на протязі більше як року часу перед битвою під Бродами можна було сформувати 4-5 укр. дивізій й то справді була б сила, що при заіснувавшій великого значіння партизанській акції, завершеній в організації УПА, могла б заважити не лише на мілітарних обставинах, але й на політичних - бо могла б стимулювати - що-правда в певній мірі - дезорієнтацію серед українських вояків, що перебували в рядах московської збройної сили і можливу дезерцію на бік німців. Не є це психологічно обґрунтована можливість з огляду на те, що українська людність вже добре була пізнала німецьку "державну" дійсність.

Але чи могла в тім часі Німеччина позволити собі на зміну в 180 градусів своєї політики всупереч прагненню зробити з України свою провінцію? Згідно з Майн Кампф - ні, згідно наставлення на позицію герренфольку - ні! Але згідно з мілітарною ситуацією, з вимогами війни - так! Але, звичайно не в 1943 році, це було можливе ще до здійснення в 1942 р. Німеччина вже з великими труднощами могла забезпечувати своє власне військо технічними, матеріяльними засобами і щодалі справи виглядали щораз гірше. Але теж постає логічне питання чи з українського боку в обставинах, мілітарного порядку в 1943 р. існувала потреба творити лише одну дивізію. Коли поминути всі реальні практичні цілі, що диктували потребу формування Дивізії "Галичина", то треба ствердити, що цілі політичні, а навіть у певній мірі мілітарні за цим промовляли. Були підстави вірити, що Захід дотримує своїх проголошених політичних зобов'язань, ніколи не піде на руку Москві, як в дійсності сталося, що згідно з Атлянтійською Картою не допустить до повного поневолення Московщиною народів, які прагнуть створити свої власні держави, що таки прийде до признання самостійности всім поневоленим і окупованим народам. Нарешті, на мудру голову, могло трапитися замирення Заходу з Німеччиною, щоб вона могла мати вільну руку на сході. Могло бути багато передбачуваних і непередбачуваних концепцій. І це в повній мірі виправдувало творення наразі хоч одної дивізії, як зав'язку національної збройної сили.

Приймаймо факт заіснування Дивізії "Галичина" і втягнення її німецьким командуванням до битви на найбільш для Галицької Української Провінції загрозливім напрямку - Броди-Львів. Можна в цьому бачити бажання німецьких рішаючих кругів, щоб Дивізія взяла участь в обороні своєї ближчої батьківщини - Галичини.

Є цілком зрозумілим, що коли заіснував Український Національний Комітет і Командування УНАрмією, хоч уже в обставинах безнадійно-трагічних і вирішених потягненнях Західніх Альянтів, то ані в Комітеті, ані для Командування Армією не могло бути іншого пекучого завдання та іншого оправдання цілі існування, як необхідности негайного зліквідування пов'язання Дивізії та всіх інших частин УНАрмії з німцями. Як і чи це вдалося осуджує дійсність, що наступила по капітуляції Німеччини.

Не є метою цього короткого нарису повне насвітлення обставин формування Дивізії "Галичина" та інших обставин, що змушували українську політику до пов'язання з Німеччиною. Ці всі обставини насвітлено досить докладно в різних енунціяціях втім і моїх власних. Хочемо підкреслити тут, що справа битви під Бродами, вияснення всіх елементів її перебігу бойової вартости самої Дивізії, доцільного її використання, тощо - було теж одним із завдань до висвітлення. Є цілком зрозумілим, що найвідповідніше насвітлення акцїї Дивізії в битві під Бродами могли дати її командир і начальник штабу. Деталі у спогадах учасників битви могли бути лише хоч історичним, але коментованим доповненням. Спираю всі дальші, в короткім нарисі дані головним чином на реляції мені поданій на словах, звичайно з фіксування на мапі, згаданих, відповідальних, за провадження Дивізії в битві під Бродами, начальниках, бо вони були головними факторами керування Дивізією в битві, як і підготовці Дивізії до бойової акції і залишилися на своїх функціях до кінця існування Дивізії. Їхній голос в оцінці участи Дивізії в битві під Бродами є остаточно - коли ходить про цілість, а не про одинокі частини - авторитетним. Зрештою начальник Штабу Дивізії майор В.Д.Гайке написав спогади про Дивізію, які Головна Управа Братства І.У.Д. має видати друком - це доводить, що його голос є авторитетом. Отже, Броди були справдженням генези Дивізії - одне, а друге я мусів був пізнати, щоб мати підстави, посвятитися Дивізії.

Ось що я довідався про Броди. Дивізію було скеровано на фронт до району німецької групи "Північна Україна" до розпорядимости ХІІІ. А.К. зі завданням розбудовати 2. і 3. лінії бойових оборонних становищ на захід від Бродів. 28 червня почався транспорт Дивізії на фронт. "Тимчасове життя Дивізії в другій лінії було корисне з огляду на можливості дальшого вишколювання", пише майор Гайке. "Але це теж було утруднене тим, що Дивізії було приділено для розбудови 36 клм. фронту". Генерал Фрайтаґ і майор Гайке в своїх усних реляціях малювали власну безпомічність щось зробити, щоб не було розпорошено Дивізію. Таке розпорошування відбувалося, а це звичайно впливало на бойову вартість Дивізії - "тепер сталося найнесприятливіше для Дивізії, чого ми весь час боялися, а саме, що її буде введено в дію не як одиницю, а полками". Обидва сильний притиск клали на те, що "попри відступаючих, здеморалізованих - я так зрозумів - німецьких військ йде до наступу український полк". Вважали, що "то дуже тяжке завдання для невипробуваних частин Дивізії" і "тому перше введення Дивізії в бій було неправильне". Генерал Фрайтаґ виправдував себе за те, що ніби покинув був Дивізію і подався до Штабу Корпусу тим, що не мав зв'язку з полками і артилерією. Натомість зі слів майора Гайке виникло, що він не згубив зв'язку із частинами, а з деякими групами вояків вирвався з оточення, яке було наступило внаслідок того, що сусідні німецькі війська в безладді відступали. Інші групи вояків Дивізії під проводом своїх командирів зривалися до наступу але під гураґанним вогнем ворога теж відступали навіть в певнім порядку. При кінці битви в ніч на 21 липня частини Дивізії прикривали відступ ХІІІ. А.К. на лінії Гавареччина-Ожидів.

В консеквенції обидва референти стверджували катеґорично, що Дивізія як цілість не була належно до бойової акції приготовлена. На мої питання відносно співдіяння з іншими родами військ, як артилерія, летунство, повзи, стверджували, що артилерія добре виконувала свої завдання, але "командир полка полковник Баєрсдорф не подбав про вибір позиції, не мав безпосереднього зв'язку не лише з батеріями, але й дивізіонами.

Військова наука вважає, що небезпечним є впроваджування військової одиниці в умовинах оборонного бою, тим більше в часі відступу - треба великої сили волі старших начальників і всього старшинського корпусу, щоб вояцтво втримати в карбах - треба давати приклад. Генерал Фрайтаґ такого прикладу не дав чи не міг за його словами дати. Приклад давали українські командири, серед них між іншим дивізійний капелян о. М.Левенець.

Коли взяти під увагу, що Дивізія не мала повзів до диспозиції, не мала можливости користати з летунства на полі битви, то ті браки показують, що справді Дивізія не була готова до бойової акції. Інша є річ, що німцям бракувало вже тоді всіх родів виряду. Тоді не треба було втягати Дивізію до битви, бо ж одна наша Дивізія їхньої вже безнадійної ситуації врятувати не могла. Всеж, як звітували генерал Фрайтаґ і майор Гайке Дивізія могла б мати для своєї артилерії танки замість кінної тяги, щоб здобути більшу рухливість. Один із старших старшин Дивізії твердить, що тягники в тогочасних теренових і атмосферичних умовинах, були зайвим обтяженням, алеж ворог діяв в таких самих умовинах і його артилерія послуговувалася майже виключно тягниками, зокрема САУ (самостоятельна артилерійская установка - "катюша").

Реляціям генерала Фрайтаґа і майора Гайке з великою увагою прислуховувалися генерал Вехтер і доктор Арльт. Вони при кінці наради теж були забрали слово і сказали, що їм було відомо, що Дивізія не є готова до бойової акції, але не хотіли мене передчасно про це інформувати. З їхніх слів теж виникало, що вони до певної міри виправдували генерала Фрайтаґа за те, що залишив був Дивізію. Але так генерал Фрайтаґ як і майор Гайке стверджували, що вояки Дивізії індивідуально і в складі своїх навіть батальйонів були вишколені перфектно, були прекрасним військовим матеріялом, виявляли патріотичне національно-політичне наставлення. Вину за знищення Дивізії скидали на АК (Армійський Корпус). Навіть генерал Вехтер і доктор Арльт не вагалися вину за цілу програну війну скидати на Гітлера.

В моїй уяві створилась ясна сентенція - Дивізія стратила найкращих своїх вояків, але в тій битві вояки виказали свою національно-політичну вартість, патріотизм, відновили традицію збройної боротьби за державність України.