Одного разу нас із Фаготом запросили в журі вітчизняного дитячого співочого конкурсу. Просто мрія – прилетіти, сісти біля моря і ставити дітям бали, намагаючись нікого не образити. Ми займалися кожен своєю справою: Фагот крізь призму консерваторської освіти прислуховувався до інтонування, а я пробував вирахувати, скільки пісень і якою мовою співається. Якщо я правильно запам’ятав, було по одній пісні татарською та французькою, близько п’яти англійською, решта приблизно однаково українською та російською. Найчастіше в конкурсному репертуарі траплялися безпрограшні варіанти: народні пісні та композиції, популярні серед мас (яскравий приклад – виконання хлопчиками знаменитої «Belle» з мюзиклу «Нотр-Дам де Парі» у версії «Я душу дьяволу отдам за ночь с тобой»).
Насправді дитячі конкурси – дуже цікавий показник тенденцій дорослої сцени, тому що, по-перше, саме звідси виходить майбутнє, а по-друге, керівники дитячих ансамблів завжди тримаються останніх віянь. Наприклад, наш керівник 20 років тому співав у ресторані й авторитетно доводив дітям, що треба все грати у ля-мінорі, тому що ця тональність збігається з фібрами радянського слухача.
Так от, однією з фавориток того дитячого конкурсу була яскрава дівчинка, яка на перший номер вийшла в кокошнику і заспівала щось на кшталт «Валенки-валенки», а ось у другому виступі вже видала українську пісню. Мені тоді ще здалося, що її керівниця серед ночі за секунду пригадає відразу всю партитуру пісні «Что тебе снится, крейсер Аврора?», але то таке…
Якщо відкинути емоційний бік медалі (які до біса «Валенки»?), то слід визнати, що такий підхід має рацію: найгнучкіші естрадні виконавці ніколи не співають однією мовою, чітко тримаючись фарватеру «і нашим, і вашим», причому з будь-якого боку. Це як на дитячих ранках: за часів одного міністра співають одне, за другого – трохи інше.
…Минув час, приблизно через три роки мене запросили на проби ведучого пост-шоу, тобто розбору польотів після одного з наймасштабніших талант-проектів. Я старанно передивився кілька випусків і надибав там аж дві пісні українською, решту ділили англійська і зрозуміло яка. Однак тенденція, вирішив я і пробив у досвідчених друзів, що і як. З’ясувалося, що тільки в моїх знайомих було три великих конфлікти в пісенних шоу, пов’язаних із репертуаром, – вони хотіли співати щось українське, продюсери були проти.
Усім прекрасно зрозуміло, що в талант-шоу немає опції «популяризація українського», виробники таких програм керуються передусім рейтингами й побоюються відштовхнути глядача спірною, на їхній погляд, піснею. І законодавчо цього не перебити, тут дай Бог, щоб наступним законом не задушили всіх зацікавлених осіб із синім паспортом.
Можна скільки завгодно вважати таких продюсерів відсталими совками й засланими козачками, називати у власному блозі запроданцями – від цього нічого не зміниться. Це як розмовляти з музикантами на класичну тему «От чому ми не поляки?». Жити нам не в Польщі, а тут, із могутнім конкурентом під боком і з брудом у багатьох головах, що виконують великі обов’язки. Жити й грати, нехай і скрізь спротив.
Так, видихаємо і заспокоюємось… Отже, функцію фестивалів та конкурсів ака кузень талантів успішно перебрали на себе талант-шоу: вони рулять рейтингом, опановують мозок таксистів і посідають найкращі рекламні місця в інтернеті. При цьому в боротьбі за рейтинг, нагадую, позиції української пісні падають.
Тому я вирішив запитати в колеги, який часто буває в журі дитячих конкурсів: яка там останнім часом ситуація, чи досі є мовний паритет? «Тепер приблизно кожна п’ята українська», – сказав він і зійшовся на тому, що справді є тенденція до зменшення частки.ua, але незначна. Я подякував водночас йому за довідку і небесним силам за те, що в історії нашого гурту трапився фестиваль «Червона Рута», завдяки якому ми зненацька почали збігатися в поглядах з власним генетичним кодом.
Подальша консультація з радіофахівцями мене трошки заспокоїла: українськомовних пісень для ефіру пропонується все більше і більше (тоді як альтернатива дедалі англізується). Мабуть, тому що запис стає дешевшим, і молодим музикантам простіше використовувати для цього домашній комп’ютер. І не будемо забувати, що «пропонуються» і «приймаються» в нашому випадку – зовсім різні речі.
Підбиваючи підсумки, зауважу: поки що нічого незворотного не відбулося – інтерес до української музики в нас іде хвилями, зовсім як на кардіограмі. Й кожну хвилю здіймає гарна пісня, яка, стаючи шлягером, співається потім на дитячих конкурсах і талант-шоу.
