Один із відносно оптимістичних висновків із 20 років незалежності полягає в тому, що в Україні не так уже й багато її патентованих ворогів, відомих під загальною назвою «українофоби». Точніше, йтися має не про «українофобію» (від грец. «фобос» – страх), а про щось на кшталт «мізукраїнства» (від грец. «мізос» – ненависть).
Нерідко антиукраїнство проявлялось у відомих діячах не «від природи», а внаслідок особистих образ чи з кон’юнктурно-кар’єрних резонів. Так, екс-головнокомандувач Чорноморського флоту РФ Іґорь Касатонов став запеклим українофобом лише після того, як йому не вдалось очолити український флот. А покійний нині екс-губернатор Харківщини Євген Кушнарьов досконало володів українською, чимало зробив для зміцнення центральної влади за часів Леоніда Кучми і лише в дні Помаранчевої революції раптом став провіщати, що «до Киева от Харькова 480 километров, а до границы с Россией – 40». Таких прикладів можна навести чимало.
Разом із тим боротьба з «українізацією», а насправді, чого в мить відвертості не заперечують і самі «борці», з усім українським, – досить зручна та вигідна справа. Особливо в останні роки. Нечисленні, але добре організовані й суттєво (зокрема, фінансово) підтримані Кремлем «активісти» особливо помітні тоді, коли влада навіть не замислюється про речі, основоположні для існування будь-якої держави.
При цьому, щоправда, кількість громадян, які бажали б ліквідації суверенної України та її «злиття» з Росією, лишається незначною (зафіксований Центром Разумкова максимум за 20 років становив 8% опитаних). Тобто, на щастя, професійні українофоби не відпрацьовують грошей роботодавців.
Утім, за невиконання – чи недовиконання – поставлених завдань деякі борці з українізацією України можуть відповісти. Так, перспективи відставки з міністерської посади Дмитра Табачника, яку довго обговорювали в кулуарах, фактично підтвердив глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін.
Але це ще не означає, що професійні українофоби зовсім не досягають своєї мети. Адже їхня діяльність гарантовано вносить сум’яття та конфліктність і в без того бурхливу українську політику. А отже, заважає створенню в державі повноцінної та відповідальної влади, причому незалежно від того, уособлює її в конкретний момент Ющенко, Тимошенко, Янукович чи хтось іще. Саме в такій слабкості нашого керівництва й зацікавлені куратори вітчизняних українофобів із «близького зарубіжжя»: зі слабкою владою значно легше «домовлятися».
Одне слово, окрім героїв Україна має й антигероїв, і Тиждень виокремив найгаласливіших за останні 20 років. Щоб нікого, бува, не образити, імена наведено в алфавітному порядку.
АГАФАНГЕЛ
Митрополит Одеський та Ізмаїльський, архієрей УПЦ Московського патріархату. Один із найактивніших поширювачів ідей «Русского міра» в Україні та критиків «українського націоналізму». Виступає категорично проти створення єдиної помісної церкви: «Никакого «объединения» с «УПЦ КП» или «УАПЦ», согласно святым канонам, не может быть. Может быть лишь присоединение раскольников к канонической Церкви. Духовну діяльність намагається поєднувати зі світською: з 2006 року митрополит Агафангел є членом Партії регіонів. На місцевих виборах 2006-го та 2010-го двічі очолював список ПР до Одеської міськради. Належить до радикально проросійського крила партії влади. «Львов – это наша Чечня», – заявив митрополит в одному з останніх інтерв’ю.
ОЛЕСЬ БУЗИНА
Публіцист і письменник, чия творчість не потребує ані рекомендацій, ані цитування. Зажив сумнівної, зате гучної слави після виходу 2000 року книжки «Вурдалак Тарас Шевченко» (зібрання різноманітних чуток і скомпільованих історичних свідчень, котрі «розкрили старанно приховуваний образ» класика як нібито надзвичайно аморальної особи). Якщо вірити офіційній біографії Бузини, він син співробітника «ідеологічного» управління КДБ і правнук царського армійського офіцера, репресованого радянською владою в 1930-х роках. Можливо, саме тому письменник успішно комбінує у своїй творчості «білогвардійську» претензію на інтелігентність із типово чекістською примітивністю суджень, що в усі часи було найкращим методом «промивання мізків» люмпенізованим колам суспільства.
НАТАЛІЯ ВІТРЕНКО
Лідер Прогресивної соціалістичної партії України воліє називати себе виключно економістом. У грудні 1995 року вийшла із Соціалістичної партії України, звинувативши її лідера Олександра Мороза у «співпраці з владою», і незабаром створила ПСПУ. Тогочасні оглядачі були переконані, що процес простимулювала Адміністрація Кучми, який прагнув розколоти лівий політичний фланг. Свідомо чи ні, але Вітренко виконала цю місію на виборах президента 1999 року (в першому турі вона посіла четверте місце з 11% голосів, трохи пропустивши вперед Мороза; друге – лідер Компартії Петро Симоненко, якого Кучма обіграв у другому турі за схемою «реформатор проти комуніста»).
Разом із тим у риториці Вітренко все гучніше лунають радше проросійські, аніж соціалістичні нотки: «єднання з Росією», нападки на Захід і навіть «захист канонічного православ’я». Але прихильників такої риторики виявилося занадто мало: після президентських виборів 2004 року, на яких Вітренко взяла лише 1,53% голосів, ПСПУ остаточно перетворилася на щось подібне до чорносотенного «Союза русского народа» початку ХХ століття. 2006-го партія не потрапила до парламенту і залишилася маргінальною до сьогодні. А Вітренко, гостро критикуючи колись підтримуваного нею Януковича, намагається потрапити в політичне поле Росії. Так, ПСПУ заявила про приєднання до «Народного фронту» російського прем’єра Владіміра Путіна. Водночас її очільниця критикує чинного президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва. «Дмитрию Анатольевичу Медведеву надо быть готовым к тому, что на очередной встрече Виктор Янукович провозгласит бандеровское «Слава Украине!» – сказала Вітренко в січні цього року журналістам.
ГЕОРГІЙ ДЕЛІЄВ
Актор, режисер, сценарист, художник, співак і композитор, керівник одеської комік-трупи «Маски», чиї телепостановки підкорили українське й російське телебачення в першій половині 1990-х років. 2002-го обраний депутатом Одеської міськради. Під час і після Помаранчевої революції виявив стійке неприйняття її ідеалів, що трансформувалося в не менш стійку українофобію. Виявом останньої стали пісня й відеокліп «Рідна мова», записані 2006-го й широко доступні в інтернеті. У кліпі Делієв намагається співати російською, але двоє кремезних чоловіків у темних окулярах, які, слід гадати, символізують «репресивний помаранчевий режим», постійно затикають йому рота й вимагають робити це українською. Як часто буває з виявами політичної боротьби, жодної естетичної цінності в творі не спостерігається (кульмінацією повного варіанта кліпу є нецензурна лайка співака на адресу тодішнього президента Ющенка). Ненависть Делієва до «українізаторів» не завадила тому самому Ющенкові присвоїти митцю... звання народного артиста України (серпень 2009 року).
ВАДИМ КОЛЕСНІЧЕНКО
Депутат від Партії регіонів наприкінці серпня спільно із соратником Сергієм Ківаловим, відомим експертом із правильного підрахунку голосів на виборах, зареєстрував законопроект про засади мовної політики, який фактично надає російській мові статусу другої державної. Професійний українофоб. Очолює Координаційну раду російських організацій «соотєчєствєнніков» в Україні. Відомий своїми висловлюваннями про те, що незалежність нічого не дала нашій державі й що «націоналісти» зробили все для того, щоб «украинский язык не мог вызывать ничего, кроме раздражения». У всьому українському схильний вбачати неповагу до людей інших національностей. Такий страх перед «українізацією» навіть змусив депутата звернутися до СБУ з проханням заборонити 2010 року фестиваль патріотичної пісні «Гайдамаки.UA». «Під час проведення заходу організаторами планується низка концертів українських музичних колективів з яскраво вираженою націоналістичною і ксенофобською спрямованістю», – писав Колесніченко в листі. Депутатові не сподобався, зокрема, текст пісні гурту «Мертвий півень»: «А я гуляю по Москві,//І бачу пам’ятник Бандері,//Величний тризуб на Кремлі,//І синьо-жовтий стяг в оселі». До однієї з медійно успішних провокацій Колесніченка варто зарахувати презентацію у квітні 2010-го в Україні (у Києві та низці обласних центрів) скандальної виставки «Волинська різня» польського Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів. Виставка базована на перебільшених та перекручених даних (спрямованих проти українців) про польсько-український етнічний конфлікт у 1943–1945 роках. У 2009-му Колесніченко агітував за створення Російського навчального центру в містечку Бучі під Києвом (засновником мало бути маловідоме ТОВ «Червонная Русь»). Входить до «піхоти» Партії регіонів, яка працює на проросійський електорат. Нульовий авторитет у ПР пояснюється відсутністю власного бізнесу.
ОЛЕКСІЙ КОСТУСЄВ
Міський голова Одеси. Заборонив депутатам звертатися до нього українською мовою, автор ідеї переведення діловодства в Одеській міськраді на російську. Пишається тим, що при ньому було скасовано статус україномовних шкіл. При цьому мер переконує, що не є «русифікатором Одеси, оскільки вона завжди була російськомовним містом і російськомовним містом залишиться». А «русифікаторами», за його визначенням, слід вважати Алєксандра Пушкіна та інших всесвітньо відомих письменників, які жили і творили там. Саме за Костусєва на вулицях міста з’явилися білборди з портретом російського поета і текстом: «Как материал словесности язык славяно-русский имеет неоспоримое превосходство перед всеми европейскими».
Загалом видається дуже комічним персонажем, перетворив Одесу на «Санта-Барбару» – веде перманентну війну зі своїм біологічним сином, якого покинув ще немовлям, заступником голови Одеської облради Олексієм Гончаренком.
МИКОЛА ЛЕВЧЕНКО
Секретар Донецької міськради. Ще скромним 19-річним студентом ітсфаку ДонДУ обраний депутатом однієї з райрад Донецька від Компартії, але вже 2001 року назавжди забуває про боротьбу за права трудящих, вступивши до Партії регіонів, членом якої лишається і нині. Прославився виступом на з’їзді ПР 21 лютого 2007-го: «Украинский язык – язык фольклора... Он не умрет, на нем будут писать песни, рассказывать анекдоты, он станет фольклорным. А русский – язык науки, цивилизации, про себя все переводят на русский». Відверто кумедні, але від цього не менш провокаційні висловлювання 29-річного кандидата наук викликали критику старших партійних товаришів, які розуміли невигідність гучних українофобських заяв для перспектив ПР (зокрема, народний депутат Ярослав Сухий запевняв журналістів, мовляв, Левченкові особисто Янукович ще «пояснить і російською, і українською, що той неправий»). Утім, із юним талантом нічого неприємного не сталося, і 2011 року він ще раз уславився як герой документальної стрічки німецького режисера Якоба Пройса «Інший Челсі». У фільмі, серед іншого, відображено контраст між шикарним життям чиновника Левченка й умовами праці звичайних донбаських шахтарів.
ІГОР МАРКОВ
Лідер одеської місцевої проросійської партії «Родіна». Встиг свого часу побути у складі «Трудової України» та ПСПУ Наталії Вітренко. Контролює вивезення сміття в Одесі. Власник проросійського каналу «АТВ» (у сюжетах часто присутні антиукраїнські, антиконституційні висловлювання). Прихильник федералізації України й відверто ненавидить українську мову: «Лучше бы ввели русский и давали качественное образование на нормальном языке, а не непонятном суржике… На украинском нельзя получить нормального образования. Невозможно нормально учиться на языке, в который каждый месяц вносится два-три новых слова. Он не адаптирован. На этом языке невозможно защитить диссертацию по техническим предметам. Невозможно сконструировать танк, разработать самолет… Я не противник украинского языка. На нём красиво петь песни, это красивый язык, но он не приспособлен для развития государства».
Був організатором побиття мітингувальників в Одесі 2007 року, які виступали проти встановлення пам’ятника Єкатєрінє II. Його вважають причетним і до провокацій проросійських сил у Львові 9 травня 2011-го.
ЮРІЙ МЄШКОВ
Перший і останній президент АРК (1994–1995). Став ним завдяки, з одного боку, обіцянкам домогтися незалежності від України, а з іншого – подолати злочинність. «Мы выбросим украинских оккупантов с нашого русского полуострова! Не Киев – Москва нам указ!» – виступав Мєшков на ключовій зустрічі з севастопольцями перед першим туром виборів глави АРК. Проте злочинність на півострові після його перемоги і далі стрімко зростала, а місцеві еліти не сприйняли формування кримського уряду з привезених із Москви спеціалістів. Це незадоволення вміло підігрівав новий очільник держави Леонід Кучма. Результатом стало те, що з усіх своїх обіцянок Мєшков виконав лише ту, що стосувалася запровадження на півострові московського часу. У березні 1995 року Верховна Рада України скасувала Конституцію Криму і посаду президента республіки. Мєшков був змушений виїхати до Москви, і годинники півострова перейшли на київський час. У липні 2011-го він ненадовго повернувся до АРК (напередодні там померла його перша дружина), але після перших же спроб виступити з політичними заявами його депортували до Росії за рішенням окружного адміністративного суду.
ДМИТРО ТАБАЧНИК
На час виходу цього номера – ще міністр освіти, науки, молоді та спорту. Один із найзапекліших ненависників усього українського твердо переконаний, що Голодомор ніколи не був геноцидом. Належить до найбільш радикально налаштованих прихильників ідеї надання російській мові статусу державної та поборників «дискримінації російськомовного населення». Намагається втілювати свої переконання в життя і нав’язувати їх молодому поколінню. Так, за його наказом було скасовано обов’язковий державний іспит з української мови у вишах для бакалаврів. Міністр виступив ініціатором переписування шкільних підручників з історії України для «затирання» «антиросійських» історичних подій. Найбільше ж йому дошкуляють жителі Західної України, більшість яких не поділяють поглядів політика, а тому, за його висловлюванням, є «лакеями, що ледве навчились мити руки». Понад те, Табачник намагається переконати громадськість, що патріотично налаштовані галичани взагалі не є українцями. «У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья – их враги, а их «герои» (Бандера, Шухевич) для нас – убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей… Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа – цивилизационных оппонентов. При этом если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку…» – писав Табачник в одній зі своїх статей. Прикметно, що напередодні Табачник припустився кумедної обмовки за Фройдом: на обласній педагогічній конференції в Дніпропетровську заявив, ніби живе у Росії. «За результатами дослідження, оприлюдненого на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, Україна – 56-те місце, а ми – на 72-му», – відгукнувся він про розвиток вітчизняної освіти. На 72-й позиції в згаданому рейтингу, втім, була саме РФ. Пізніше урядовець сказав, що обмовився.
ЄВГЕН ЦАРЬКОВ
Народний депутат від Компартії України (з 2008-го, член партії з 1998-го). Дипломований водолаз (1992) і політолог (2006 рік, червоний диплом ОНУ ім. І. І. Мечникова). На відміну від багатьох послідовних антиукраїнців поєднує «великоруські» погляди з лівацькими переконаннями, показово називає себе ворогом НАТО, імперіалізму та інтернету. Втім, як часто буває з «полум’яними інтернаціоналістами», щойно заходиться говорити на українську тематику, перетворюється на типового російського націоналіста. У липні цього року назвав «одним із небагатьох мудрих рішень Адміністрації Януковича» відмову від проведення на День Незалежності святкового параду. Особливо відомий гучними заявами на виправдання Голодомору: «Голод действительно имел искуственный характер, и за ним стояли внешние и внутренние враги советской власти <...> Чтоб усугубить положение, жгли хлеб на полях и в амбарах, крали его и прятали в ямы... была поддержка Англии, прервавшей экономические отношение с СССР в надежде на Оранжевую революцию».
