Український Національний Комітет

Діяльність(2007-2010)
Захиститись Бути здоровим Саморозвиватись Відпочивати Побутове
Зображення Файли Статті
Партія Контреліта
Категорії
Екологія [9]
Політика [53]
Псевдосвята [13]
Мовне питання [25]
Історія і традиції [22]
Псевдонаціоналісти [24]
Світова деградація [34]
Лібералізм, демократія, толерастія
Українська деградація [39]
етноцид та зомбування
Інформаційна безпека [22]
Сепаратизм і 5 колона [35]
Книги,фільми і музика [26]
S2 Омега
Пошук
Головна » Статті » Історія і традиції

Чи можлива «спільна історія» самої України? І від якої дати її починати?
В сучасних політизованих суперечках з приводу інтерпретації українського минулого – коли з ким «дружили», коли і з ким проти кого воювали, що було «правильним», а що «неправильним», хто – герой, а хто зрадник (і кого і чого саме) часом губляться підстави здорового глузду. Це не означає, що дражливих тем треба уникати – принаймні з тої причини, що це вочевидь неможливо. Історія тим і є зручною для політиків, що вимагає мінімальних інвестицій: подія, що вже відбулася десятки чи сотні років тому без жодної участі її сучасного апологета чи критика, може бути потужною політичною зброєю. Заіржавілі мечі минулого відчищуються, вигострюються і знову починають збирати свої жнива на сучасному полі політичної боротьби. «Жертви» їх тепер вже аж ніяк не криваві: їх вимірюють кількістю бюлетенів, кинутих до виборчих урн.

Але будь-якій людині зрозуміло, що це - зброя взаємопоборення. Ідеологічні суперечки свідомо чи мимоволі виводять на чоло історичного інтересу країни події, які загострюють внутрішній міжгромадянський світоглядний конфлікт, який останніми  роками неодмінно упадає у каламутний потік російсько-українського «історичного конфлікту». А до усвідомлення засадничих підстав останнього половина населення просто неготова через своє розпливчасте розуміння «українськості» (коли це? Звідки це?). Цій частині нашого громадянства простіше жити в шаблоні радянських міфів, адже все одно їм не було надано якихось дороговказів щодо того, що саме зробило Україну Україною – бо до української школи вони вже не ходять, а дорослих у нас вчать життю лише російські телесеріали. І мимоволі ловиш себе на думці, що є історичні теми і сюжети, приречені поки що на запрограмоване псування настрою від взаємного нерозуміння. А чи існують натомість якісь «політично нейтральні події», які, тим не менш, не полишають долю України осторонь, а навпаки, інтегрують, зміцнюють уявлення про «спільне історичне минуле» не «України і Росії», як декому хочеться, а самої України?

Чи настільки у нас сьогодні геть усе минуле автоматично конфліктне та неприйнятне «спільному загалові»? У будь-якій країні існує цикл щорічних відзначень і свят, які зміцнюють почуття спільної долі громадян, - чи можливе таке в Україні за будь-якого режиму і партії? Може варто спробувати, поверхом нижче актуальних суперечок на телешоу і зовнішньополітичних орієнтацій, збудувати в країні уявлення про минуле, яке було б прийнятним для більшості українців і водночас не псувало нам усі наші багатовекторні «добросусідства»? Хтось скаже: це здача принципових позицій! А я скажу, що є люди, які професійно без нашої участі й так будуть займати ці позиції і заробляти політичний капітал. Ми можемо комусь із симпатизувати, когось зневажати, але нам потрібний спільний ґрунт під ногами, або ж стійкість човна, поки численні капітани його розгойдують.

Наприклад, питання «українськості» Давньої Русі мене більше турбує не в тому сенсі, чи існувала «давньоруська народність» і чи була це «спільна історія України і Росії». Мене цікавить, щоб українці просто вважали її своїм безпосереднім минулим – до появи «класичних українців» козаків, розуміли, що ми досі ходимо по стародавній Руській Землі. А що там собі думають у Кремлі – то їхня справа. Просто гуртом второпати, що Давня Русь, русини та українці – то наш шлях, а не чийсь чужий. Чи розколе нашу країну відзначення факту перемоги Ярослава Мудрого над печенігами, на місці якої князь збудував Святу Софію? Навряд, і це вочевидь славна звитяга нашої зброї. І немає у печенігів тепер свого МЗС, щоб засилати нам гнівні ноти протесту. Чи зіпсує настрій мешканцям півдня і сходу відзначення перемоги Данила Галицького над лицарями Тевтонського ордену під Дорогичином у 1238 р.? Чи участі русинів-українців у битві під Грюнвальдом 1410 року? Чи образить галичан регулярне святкування звільнення Наддніпрянщини з-під влади татаро-монголів литовсько-українськими військами князя Ольгерда у битві під Синіми Водами у 1362 році? Звісно, що навряд, -  а паралельно з нашої свідомості почне зникати Куликовська битва 1380 р., яка, як відомо історикам на відміну від загалу, аж ніяк не стала такою, що когось звільнила. Але вона відома геть усім з радянської школи, а Сині Води – ні. А якщо йти далі? Хто щось скаже проти взяття Кафи Петром Сагайдачним? Навіть наші співгромадяни кримські татари навряд, - адже Кафа не була частиною їхнього ханства і належала Османській імперії. І цей перелік можна продовжувати.

То може варто нам, кому не байдужа єдність українського громадянства, витворити і запропонувати державі такий цикл офіційних відзначень і публічних подій, який об’єднає емоцією спільної історичної перемоги і львів’янина і донеччанина? Поміркуймо!

А з чого почати? Я б радив, звісно, з витоків. Є, наприклад, унікальна для нашої найдавнішої історії річ – точна конкретна історична дата на тлі купи гіпотез і припущень. Візантійський рукопис лапідарно згадує: «В царювання Михаїла… 18 числа червня місяця, у 6368 [860] року, на п’ятому році його правління, прийшли роси з двомастами кораблями…». А інші джерела скажуть нам, що досі це був «невідомий народ», але його нахабний напад на найбільше місто Європи вочевидь вивів наших предків на історичну арену. І історики можуть сперечатися, скільки там було вікінгів, а скільки наддніпрянських слов’ян, ким був сам Аскольд, але у будь-якому разі, за нашою літописною традицією Аскольд, – це київський князь, який правив до Рюриковичів. І поки не прийшов з півночі зі своєю дружиною Хельг-Олег, історія Аскольда – це виключно українська історія, а його похід – перша зафіксована дата історії Київської держави. А заодно б трохи «утерли носа» нашим сусідам, адже відзначуване наступного, 2012 року 1150-річчя російської державності повертає до 862 року – покликання варягів і приходу Рюриковичів. Але, на відміну від нашого, підтвердженого сучасними джерелами 860-го, дата ця була і залишається легендарною, відбиваючи вправи з хронології пізніших літописців.

От і рахували б собі українську державність з надійного пункту, - може б і решту потім було простіше узгодити?

 Кирило Галушко


Джерело: http://incognita.day.kiev.ua/attachment:/1/chi-mozhliva-spilna-istoriya.html
Категорія: Історія і традиції | Додав: unk (20.10.2011)
Переглядів: 574 | Теги: історія, Русь, аскольд | Рейтинг: 0.0/0
Bookmark and Share

©2008-2010. УНК.