УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

«Я б'юся різцем і долотом»: Ніл Хасевич – художник - борець.

На долю цієї талановитої людини (мав чудовий голос і художні здібності) випало чимало випробовувань. У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Але це не зломило цього вольового і сильного духом молодого хлопця. Оскільки він міг вирізати з дерева різні речі, то сам собі змайстрував і протез. І з цього часу міцно стояв на ногах, вперто простуючи по житті о своєї мети.

Нас Ампере такою метою був шалений потяг до знань. Спочатку навчався в в майстерні Василя Леня в Рівному. В 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року юнак вже працював помічником іконописця. А вже згодом талановитого хлопчину з поліського глибинки чекала стольна Варшава, престижна у мистецьких колах академія прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису його навчають Мілош та Мечислав Катарбінські, а графіки — професор Владислава Скочиляс. У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васильківський, С. Дричик, В. Зварич, П. Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Останній залишив спогади про Ніла часу навчання у Варшаві: «… невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

Ще в 1931 року його полотно й юного митця «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке євангеліє. В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

Поступово в своїй художній техніці Хасевич перейшов від олійного живопису до графіки і почав займатися гравюрами, а точніше — дереворитами. На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставлявся в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса, впродовж всього кількох років участь у більше, ніж 35 міжнародних художніх виставках – грандіозний успіх для молодого митця. У 1937 р. він здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же вийшов з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях» та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» були високо оцінені фахівцями, які поставили в шеренгу митців поруч з Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським.

Попри свою фізичну ваду в умовах війни Ніл Хасевич не міг лишитися осторонь боротьби за визволення рідної землі. В цей час одночасно із творчістю він займався громадською і політичною діяльністю: входив до Волинського українського об'єднання, згодом вступив до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН. З цього моменту почався новий етап в житті. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека – це були нові умови, в яких опинився митець. Серед упівців він був відомий під псевдами Зот, Бей, Левко, Рибалка, 333, тарий, був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.).

У 1941 р. він став членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці, спіть», створену за мотивами відомої пісні українських повстанців. Але найціннішими були графіка й серія малюнків, зроблених у підпіллі. У повоєнних українських виданнях США та Канади друкувалися малюнки художника-підпільника.

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора було відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді.

У 1950—1952 роках за океаном вийшли альбоми Хасевича «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА». Більшість робіт датовано березнем-груднем 1949 року. У травні 1951 року Москва відреагувала циркуляром: «Цілком таємно. Обласним управлінням державної безпеки: «Ці малюнки підкидаються в посольства, делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів — переконати громадську думку Заходу в тому, що на Україні нібито йде масова збройна боротьба проти радянської влади... Ваше завдання — розшукати автора малюнків і зупинити його антирадянську діяльність». Як додаток надіслали також фотокопії альбому «Волинь у боротьбі». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький.

Спеціальна оперативна група Міністерства держбезпеки посилено шукала автора малюнків, які розповіли всьому світові, що Українська повстанська армія, вояки якої, складаючи присягу, клялися: «Здобути Українську державу або загинути у боротьбі за неї», не здаються на милість ворога. Після консультацій із художниками члени спецгрупи знали, що автор гравюр — художник високої кваліфікації.

На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Вийти на слід художника допоміг випадок. В одному із захоплених бункерів солдати знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: «Заготували для вас п’ять кілограмів паперу і вишневе дерево». У шифруванні було вказано й адресу одержувача: бункер біля села Сухівці, де перебував Ніл Хасевич. Уранці 4 березня 1952 року підрозділи МДБ оточили хутір, знайшли вхід до схрону. Про те, що було далі, пише полковник Євген Бондар у книжці «Чекісти розповідають», надрукованій видавництвом «Советская Россия» 1985 року. Ось уривок із цієї книжки: «— Виходьте! Інакше закидаємо гранатами! — крикнув Бондар. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Жаль... Але його, капітана Бондаря, совість була чиста. Він дав «Зоту» і його охоронцям останню можливість зберегти своє життя. Чекіст дістав із сумки гранату РГД...» Читаємо далі: «Живих у бункері не виявилося. При світлі ліхтаря Бондар побачив три трупи. У одного не було ноги — «Зот». Після операції чекісти привезли вбитих до Клевані. Там вони два дні пролежали під дубом. Де поховали художника, з’ясувати не вдалося.

АндрійКлимчук

М. Рівне