УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Якщо в 2004 році Україна була передовим краєм поширення демократії, місцем тріумфу людського духу над адміністративною наглістю, то зараз вона – сіра зона між енергетично-антитерористичною Росією і експортно-споживацьким ЄС.

Світу знову байдужі наші проблеми – чи то обмеження свободи слова і зібрань, економічний тиск чи нова русифікація. Ми залишені на самих себе – і тільки на себе можемо розраховувати.

Будь-який іноземець, якщо йому жалітися на те, що у нас є зараз, скаже: це ви його обрали, значить, він такий, як ви хочете. Не подобається – знайдіть альтернативу.

Якщо ми хочемо змін – ми повинні змінитися самі. Чи може нам Європа справді допомогти? Що ми можемо взяти від Європи, щоб стати кращими? Як ми можемо щоденно робити Україну Європою?

Наші уроки

В 2005 році я мав цікавий досвід – читав лекції про Помаранчеву революцію для данських школярів. Школи в  Роскілде, Сілкеборгу, Валбю, в інших малих містечках були найкращими з тих, що я коли-небудь бачив: елегантні внутрішні дворики з кафешками, де викладачі разом з учнями п’ють чай чи обідають, з зонами для куріння (так, там з 16 років дітям дозволяють курити), музичні класи з ударними установками, бас-гітарами і саксофонами, кімнати-аудиторії з проекторами і ноутбуками, котрих не ховають в сейф по закінченні уроку. 

Частиною моєї лекції був тренінг. Завдання, котре ставилася перед юними вікінгами, виглядало так: міліція арештувала вашого однокласника за те, що він носить стрічку зеленого кольору, символ місцевої екологічної ініціативи. Він уже провів у міліції ніч, і стало відомо, що йому «шиють» порушення громадянського правопорядку і 15 діб арешту. Що будете робити? Відповіді мене здивували: здебільшого - "я б пішов додому, боявся б там і нікуди не висовував носа". Невеликий виняток – копенгагенська школа, котра за пару днів до "помаранчевої" лекції пройшла через тижневий спільний школярсько-викладацький страйк з вимогами підвищити вчителям зарплату: тут у хлопців і дівчат принаймні були ідеї.

Чи німцям треба доводити, що вони європейці і стояти в черзі за візами? Чи французам треба воювати з адмінресурсом за своє право на вільні вибори? Чи італійцям загрожують міністри освіти, котрі вважають частину країни, наприклад, "швейцарськими холуями"?

Чи полякам треба боротися за право дивитися кіно рідною мовою? Чи угорцям нав’язують історію країни очима окупантів, оголошуючи визвольних борців "нацистами"? Чи виганяють словаків з роботи за використання словацької у виробничому процесі?

Більшість з них ніколи в житті не зіткнуться з нашими проблемами; ба - більшість з них тут би просто не вижили. Надто хижо тут жити.

Перед нами стоять незмірно тяжчі завдання, аніж перед Польщею, Словаччиною чи Угорщиною – країнами, котрі усталили власну ідентичність, спільне для народу бачення історії, єдиний для всіх цивілізаційний шлях до об’єднаної Європи. Перед нами стоять завдання зовсім іншого порядку, аніж перед Німеччиною, Францією чи Італією, котрі проходять тяжке випробування емігрантськими громадами з третіх країн, економічним егоїзмом, втомою від достатку.

Наші діагнози

По суті, наше завдання - знайти себе. І це - цікаво. Ми, мабуть, досить-таки древній народ, але ще дуже юна нація, недосвідчений господар своєї держави.

Попередні як мінімум 800 років – часи окупацій і самоокупацій, короткочасних спроб свого, випалених розжареним залізом і перетравлених окупантами. Останні 20 років ми прожили у напіврозкладеній УРСР, нехай і під синьо-жовтим прапором. Зараз – час ставати державним народом, час ставитися до держави, як до церкви – спільної справи, котра захищає, організовує, підтримує.

Нація, котра не мала власної держави, мала небагато шансів на власну високу культуру. Шанс на власну оперу і національний театр, на власну літературу, на світову літературу в українських перекладах залишився нам в спадок від УРСР. Ці формати треба наповнювати новим змістом.

Наш бездержавний народ, що жив меншиною у своїх містах, приречений був у кращому випадку копіювати модерні зразки окупантів чи сусідів. Зміни в часи УРСР не створили українського міста. Нашу культуру зводили до музейно-шароварного етнографізму, агресивно виполюючи будь-які модерні зразки – чи то поезія Ліни Костенко чи Василя Стуса, рок "Вуйків" чи Тараса Петриненка, вітражі Алли Горської, театр Романа Віктюка. Небажання імперії толерувати самостійний розвиток майже-росіян помножувалося на несприйняття новотворів самими українцями. 

Хабарництво, народжене брєжнєвщиною, бурхливо розцвіло в наш час. Тривале перебування в азійській системі квазіколективої власності знищило господаря. Псевдоколективізм СРСР розтоптав громаду, зробив її територією колективної (без)відповідальності, частиною репресивного механізму, загнав людину в комірку її власного життя, звідки вона майже не виходить. Постійне життя впроголодь створило людину, котра зациклена на виживанні, котра стандарт споживання вважає стандартом життя, ігноруючи абстрактні гідність і свободу. Час – на нову якість індивіда, з новою культурою господарювання, з новою спільнотою.

Нам доведеться мати справу з новими феноменами, супутними нашій незалежності. Це – спайка влади, бізнесу і криміналітету; втрата довіри до влади і держави і між людьми в цілому; вірус зради.

Найтяжчий спадок нового часу – це зневіра в демократії і параліч партій лідерського типу. Демократія як влада народу реалізовується тільки через партії. Минає час партій під персону – тільки сила, об’єднана ідеєю, може бути ефективною. На часі – партійне будівництво, очищення від застарілих здискредитованих лідерів і пошук нових народних представників, ідеологічна дія на місцевому рівні.

Невдачі останніх 20-ти і особливо постреволюційних п’яти років у багатьох забрали надію і віру у власні сили. Але саме з віри в себе і починається перемога.

Наші завдання

Тим, хто хоче кинути пити чи курити, рекомендують не будувати занадто глобальних планів – важливо не вживати алкоголь чи тютюн СЬОГОДНІ. Так і з побудовою нормальної України: її треба так само робити сьогодні, малими кроками щодня.

Сучасна "європейська цивілізація", будучи багатоликою абстракцією, втім, є достатньо цілісною ціннісною системою. І кожного дня вона виражається в конкретних практиках – їх і варто втілити в нас. 

Перша така практика – це безпека. Люди повинні перестати боятися, що їх просто так пограбують, що поліція вчинить необгрунтоване насильство, що суд прийме незаконне рішення. Кримінал перебуває під тиском правоохоронців, а вони самі – під контролем громадськості і правозахисників. Люди уникають межових алкогольних і наркотичних станів, не створюючи небезпеки для оточуючих, не порушують правила дорожнього руху.

Друга практика – це зручність. Гарні вуличні вказівники і чисті громадські туалети, "єдине вікно" для документів, електронний документообіг, велодоріжки і пандуси, сортування сміття і енергозберігаючі лампочки – в зручному світі легко живеться.

Третя практика – це свобода. Свобода слова, пересування, зустрічей, висока самоповага і повага до інших, гідність, виражена і в особистій культурі людини, і в стосунках людини з державою творить ту комфортність буття, в якій хочеться народжувати багато дітей.

Ми маємо мати чітке розуміння того, ЯКУ Україну ми хочемо, і – втілювати таку Україну, від свого дому до території між Ужгородом і Хутором Михайлівським. Вона буде класною, ця Україна – і вона нас ще раз об’єднає.