УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Обурюють факти прямого абсурдизму деяких новітніх донецьких писак, які себе почали в такій собі ролі новітніх чи то істориків, чи літературознавців. Очевидно, вони собі взяли відкриту якусь фантастичну Америку десь в Антарктиді. Ці графомани намагаються своїми брехливими опусами нав'язати якісь свої ідеї, які з правдою нічого спільного не мають.

Яскравою зіркою на міфотворчому поприщі новітніх писак з'явився якийсь Алєксєй Іванов.  В його творчому доробку така собі «статейка» з 4 міфів. Можливо, у вас на вустах слова цього пана Алєксєя викличкть усмішку, але ж чи доречно плюндрувати світлу пам'ять Героя Українською Нації? Докладно з цим «творінням» можна ознайомитися на «Данєцкому Комунікаційнному Рєсурсє» за адресою  http://dkr.com.ua/index.php?new=11912.

Тож розвію міфи пана Іванова. Його перший міф стосується того, що нібито Стус не любив Донеччини. Для цього автор статті перекрутив слова самого ж Стуса, точніше захотів їх побачити у вигідному для себе світлі. Насправді ж своїми словами Стус підкреслює плачевне становище усього українського на Донбасі. В його листах душа просто в кожному рядку кричить про те, як пригноблюється все рідне і дороге в краї, в якому минуло  дитинство та молоді літа Василя. Чи не найкраще про це свідчить такий уривок з листа до Андрія Малишка: «На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі - одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть.» Хіба ж той факт, що людина переймається долею рідного краю не свідчить про його любов до нього? Пан Іванов ще сюди приплів, що нібито дехто вважає, що Стус народився в Донецьку. Та той факт, що Василь Семенович народився на Вінниччині знає будь – який українській школяр! Не думаю, що панІванов зараз десь сидить в дитсадку і при цьому пише такі «серйозні» речі.

Міф №2 пана Іванова стосується, що ніби то Василя Стуса не висували на здобуття Нобелівської премії. Зі слів автора стаття випливає. що були лише пусті балачки серед тогочасних літературних кіл української діаспори  і не більше. Насправді ж в 1983 році  Стусу вдалося передати на волю текст під назвою „З таборового зошита". Ці твори були опубліковані в кількох авторитетних  світових виданнях (Наприклад: The life & Death of e poet: Prison Diaries/ Poems by Vasyl Stus / Notes by M. Carynnyk; Transl. by G. Luckyj [Prison Diaries] a. M. Carynnyk [Prison Diaries; poems] // The Idler. – Toronto, 1986/ - Vol. II. № 7 – Р. 15-22) . Відомий німецький Генріх Бьоль в 1985 висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії. На мій погляд вкрай нерозумно братися за написання чогось не вивчивши докладно усі факти. Очевидно, пан Алєксєй іншої думки…

Міф № 3 «Стус – не поет». Тут і коментувати особливо нема чого, як то кажуть: «ні в тин,  ні в ворота». Мабуть, пан Алєксєй  хотів оце дуже довести, та щось його занесло зовсім не туди, бо ніяких фактів нема (власне, їх і бути не може). Ще й цитує, що Стус себе поетом не вважав. А це  свідчить про зовсім інше – Стус був дуже скромною людиною, і не в його манері було кричати на кожному кроці «Я – поет!». Стус себе вважав людиною, людиною, що творить, яка своїми словами несе правду. Справді, така висока місія  достойна, як приклад для наслідування. І ще, до  відома слабко поінформованого пана Іванова, творчість Стуса шанують і читають. А щодо бестселерів, то поезія - специфічний жанр літератури. Це ж не ширвжиткова література бульварного ґатунку. Очевидно, автор надто мілко плаває у питаннях специфіки різних жанрів літератури.

Міф № 4  «Стус – не демократ». Таке враження, що в автора принцип «чув дзвін, та не знаю, де він». Елементарно людина не розуміє понять «демократія» і «націоналізм», а найгірше, що не може зробити історичний аналіз тих подій, що були. Наукове визначення «демократії» -  народовладдя, форма правління в державі, при якій влада належить народу. Інколи дають інше визначення: демократія - форма правління в державі, побудована на визнанні народу джерелом влади. Тогочасний СРСР не був демократичною країною, а тоталітарною імперією серпа і молота. Стус, як людина, що любить Україну вбачав подальшу долю рідної землі в незалежності, яку можна було досягти вийшовши з – під ярма жидівсько – москальської влади більшовицької Московії. В незалежній Україні і мала бути влада української нації, тобто та сама демократія. Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Такі погляди Стуса щодо незалежної України мають місце у його творах, які, до речі, автор цитує. Чому автор не припускає, що Стус бачив шлях до демократичної України через націоналізм?

Як бачимо, міфи пана Іванова і виїденого яйця не вартують. Тож чи не час припинити безглузду беззмістовну писанину і хоча б елементарно вивчити курс шкільної історії та української літератури?

КЛИМЧУК Андрій,

Голова РОМГО РМК,

Журналіст, історик.

М. Рівне