УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Р – 280,Арк 140 – 143зв (рукопис), 183 – 184 (машинопис).

Павло Горовий
ЦВЯХИ, ВБИТІ В СЕРЦЕ
«Ми горя ніколи не знали
Ніколи й не будемо знать».
Цю пісню доводилося співати в школах українським дітям, як вислів про радісне і щасливе дитинство. Жорстокою іронією звучать ці слова для тих, хто був очевидцем і знає, яке горе перетерпіли українські діти в 1932 – 33 р.р. Це були «вирішальні і завершальні» роки першої п’ятирічки, коли чоловік, що сидів у Кремлі, іменований Сталіним під гаслом «боротьба за хліб – боротьба за соціялізм» звелів забирати в українських селян увесь хліб до зернинки, щоб вони гнані голодом «добровільно» йшли в колгоспи. До цього жахливого злочину перед якім бліднуть всі страхіття, змальовані Гоголем у «Страшній помсті», до речі на суть слів російського поета Нікрасова:
«В мірє єсть цар, етот царь безпощадний,
Голод названіє єму,
Відіт он армії, в морє судамі правіт
Артєлі сгоняєт людєй…»
І з цим давнім, як світ царем - Голодом заключив союз червоний цар Сталін і стали загоняти людей в артілі. Було оголошено, що т.зв. куркулі не хотять продавать хліб державі для будування соціялізму , переховують, закопують його в землю. На кожному кутку були утворені штаби по хлібозаготівлі. Самі селяни змушені були шукати хліб один в одного, хто не хотів іти на роботу зникав у вязниці, забирали хліб у заможніх, бо це куркулі, забирали і в бідних, бо це, мовляв куркульське в бідняків переховується. Червона мітла чорного царя – Голода нишпорила по всіх закутках, вимітала все збіжжя і відсилала в Москву до червоного царя. Не сльози й благання нещасних хліборобів залишити дещо, уповноважених партійних комітетів відповідали «Москва слєзам нє воріт».
Навесні 1933 р. від нестачі кормів почався масовий помірок людей, гинула худоба. По полях валялися трупи дохлих коней, біля них зграями ходили собаки і ласували кониною. Часто можна було побачити, як люди відгоняли собак, знайшовши труп коня відрубували кращі шматки собі на печеню. На базарі появлялись ковбаси, начинені кінським м’ясом. Між людьми ходили чутки одна від одної страшніші. Розповідали, що недалеко від станції Цвітково відкрито притон, куди запрошувалися довірливі пасажири ночувати, а до ранку хто й зна де дівались їхні кістки. А через рік Сталін, цей геніальний майстер штучного голоду, з неперевершеним лицемир’ям заявив « у нашій країні люди – найцінніший капітал». О, проклятий кровопивця, людоїде – змію…

ІІ
Весна 1933 року була пізня й холодна. З півночі остуджували нашу землю суворі, невблаганні вітри, наганяли незчисленні орди чорних хмар, що плювались огидною холодною піною. В ставки збігалися патьоки брудної води, на поверхні ставків здіймались грізні хвилі, люто хлюпали в заставки і жадібно лизали береги, як голодні звірі лижуть свою жертву.
З вікна моєї квартири видно, як ідуть греблею босі, з посинілими від холоду ногами школярики. Ідуть, місять грязюку за три – чотири кілометри. Багато з них ідуть не сні давши, жадоба до знання не вважає ні на що. Але з кожним днем їх меншає.
Розкриваю класний журнал, перевіряю присутність.
- А де ж Серьожа Глоба, що його нема вже другий день в школі?
- Відірвався від колеса, - відповідають мені хлоп’ята з гіркою усмішкою.
Так, відірвався від великого колеса життя білявенький Серьожа Глоба, від якого багато доброго можна було чекати в майбутньому. Відірвався й Грицько Шкаченко. Перед цим приснився йому віщий сон, ніби він скотився в глибокий – пре глибокий яр. А на горі все гудуть й гудуть трактори і пригортають його велетенськими скибами. Пригорнула тебе, Грицько, велика земля – спи спокійно. А твою книжечку з пречудовими віршами, обведену візерунками й квітками, подаровану тобою мені на пам’ять, я спалив. Пробач, що не зберіг я твого слова. Почувши про твою смерть, я сам ледве не кинувся в вогонь. Наступна хвиля мені підказала : «Ні, треба жити, треба чіплятися за кожну билинку, щоб залишитись між живими і діждатись того часу, коли можна буде всьому світові розказати про те, як гинули таланти». Липове листя й вакації цвіт підтримали мене, народного вчителя, не дали мені впасти з тієї висоти, нижче якої не було нічого, крім ями, з тієї висоти, на яку поставили вчительство червоні царі, на якій вчитель ще ніколи не стояв і не стоятиме. Поки світ і сонце…

ІІІ
Маленьких дітей, батьки яких повмирали, забирали до дитпритулку, цього останнього пересильного пункту перед цвинтарем.
Раз зайшов я до них у дитпритулок. В обдертій пустці на припічку, на печі, на долівці серед соломи і різного дрантя сиділо з півтора десятка жовтих, як віск, обдертих дитинчат, глянувши на них подумав я словами Тараса Шевченка:
«Україно, Україно, оце твої діти,
твої квіти молодії..»
Звісно, як діти почали ділитися зі мною своїми новинами:
- А наші тьотя пішли в колгосп по пшоно, будемо варити кашу.
- А ті он двоє, що в кутку вже мертві, ми повернули їх обличчям до стіни, щоб не дивилися на нас.
- А вчора в нас вмерло двоє…
- А позавчора четверо…
Бідненькі діточки! Що ж я вам скажу привітне, чим потішу вас? Тільки й мовив:
- Ось прийдуть люди, заберуть їх від вас і покладуть в яму…
І Повернувся до вікна, щоб діти не побачили, як я затамовую ридання, що важкою камінюкою підкотилося до горла. Геть сльози! Хай краще плаче серце, бо назавжди залишиться в ньому гострими цвяхами згасаючі погляди цих нещасних, яких чекає така доля як і тих двох, що лежать он в кутку, обличчям до стіни.

Павло Горовий.
Березень 1942.
Златополь, Кіровоградської обл..